— Трам-пара-рам! — Щур у захваті протарабанив по дошці з приладами. — Молодець, стара бляшанко. Я б навіть сказав, надзвичайно!
Кропивник ревів їм услід так голосно, що Мухоніжка затиснув вуха. Але літак був давно вже поза межами його досяжності.
— Ну що, гумпельпокусе? — сказав Луї, весело барабанячи по керму. — Як ти вважаєш, чи заслужили ми сніданок?
— Ще й як! — насилу вичавив із себе Мухоніжка. Він усе ще поглядав назад, на свого колишнього господаря, який переслідував їх поглядом своїх червоних очей, немов сподіваючись притягти літачок їхньою зловісною силою. Цікаво, чи впізнав його Кропивник, коли він висувався, щоб схопити гнома?
Гомункулус ткнувся обличчям у коліна.
— Я не хочу його більше бачити! Ніколи! — Шепотів він, стискаючи кулаки. — Я не хочу його бачити! — Навіть якби він сто разів облетів навколо пащі Кропивника, тисячу разів вислизнув із його зубів і на додачу триста разів плюнув на його броньовану голову — навіть тоді він не перестав би його боятися. Ніколи.
— Я посаджу літак там, де ми приземлилися спочатку, — сказав Луї. — Заперечень немає?
— Ні, — сказав Мухоніжка зітхнувши. — Але що ми будемо робити далі? Як ми знайдемо наших?
— Не переймайся! — Луї спрямував літак на зниження і посміхнувся. — Вони здогадаються, як нас забрати. А поки що ми можемо потішити себе сніданком. Я вважаю, — він із задоволеним виглядом пригладив вуха, — що ми напрацювалися на цілий тиждень вперед, чи не так, гельмангофікусе?
Мухоніжка кивнув.
А Кропивник внизу на озері знову занурився у воду. Він пірнув у неї і зник, мов страшний сон.
Драконова печера
Лунг стояв у снігу і дивився на озеро. Воно залишилося далеко внизу, але пильні очі дракона чітко бачили, як Кропивник метлявся вируючою водою, намагаючись схопити крихітну летючу істоту, яка дражнила його.
— Ходімо, — сказав Бур-бур-чан, спускаючись зі спини Лунга. — Ти ж бачив знак. Він впорається. А нам треба поквапитися. А то чудовисько все ж таки візьме та й гляне в наш бік.
Дубідаї квапливо рушив уперед. Бен і Сірчана шкурка йшли за ним слідом до високої, білої від снігу скелі, біля якої Бур-бур-чан зупинився. Лунг підійшов ближче і запитально подивився на нього:
— Куди далі?
Бур-бур-чан засміявся:
— Я ж вам казав, що ви впретеся в неї носом, і все одно нічого не побачите, — він приклав палець до гладкої кам’яної стіни у тому місці, до якого насилу міг дотягнутися. — Ось, бачиш заглиблення? Пристав до нього плече і вприся в скелю.
Лунг послухався. Не встиг він натиснути на холодний камінь, як скеля розсунулася, і перед ними з’явився темний тунель. Дракон обережно просунув туди голову.
— Заходьте швидше! — Бур-бур-чан підштовхнув Бена і Сірчану шкурку в темряву. Лунг востаннє озирнувся на озеро, де Луї Довгохвостий все ще морочив Кропивника. Потім повернувся і зник у тунелі.
Його ніздрів торкнувся знайомий запах. Він був ледь вловимо розчинений у холодному повітрі, яке з кожним кроком теплішало. Це був запах самого Лунга — прохолодний і свіжий, як повітря над хмарами, запах драконів. Раптом він відчув себе так, ніби повернувся додому.
Тунель тягнувся углиб. Він повертав ліворуч, а потім знову праворуч. Подекуди від нього відходили більш вужчі ходи, де якраз міг пройти кобольд. Із деяких ходів спокусливо пахло грибами. У Сірчаної шкурки забурчало в животі, але вона мужньо крокувала далі.
— Тут зовсім не темно, — сказав Бен, коли вони зайшли вже далеко вглиб гори. — Як таке може бути?
— Місячне каміння, — відповів Бур-бур-чан. — Ми облицювали стіни місячним каменем. Він вбирає світло, як губка. Досить зрідка впускати сюди місячне сяйво або дмухнути в тунелі драконівським полум’ям — цього вистачає на роки. І все ж таки тут стало набагато темніше відтоді, як я заходив сюди востаннє, — він глянув на мерехтливі стіни і знизав плечима. — Напевно, вони перестали навіть впускати всередину місячне сяйво зі страху перед золотим драконом. Страшенно цікаво, що вони скажуть, коли дізнаються, що він вже купається в озері там, унизу?
— Вони розсердяться, — пробурмотіла Сірчана шкурка, нервово мнучи вухо. — Страшно розсердяться. І можливо, навіть не стануть слухати, навіщо ми сюди прийшли.
— Із людьми ми не можемо боротися, — сказав Лунг. — Якщо навіть прогнати їх із сотню, то на зміну з’явиться тисяча. Але з Кропивником цілком можна помірятися силами.
— Що? — Сірчана шкурка стривожено загородила йому дорогу. — Ти знову за своє? Бійки йому захотілося! Це при тому, що ми пустилися в дорогу, щоб знайти місце, де можна жити спокійно! Битися з цим чудовиськом? Ще чого не вистачало!