— Від людей? — просичало чудовисько. Воно зареготало, роззявивши кривий дзьоб. — Ти ховаєшся від людей у моїй печері? Це чудово. Так, це справді чудово.
Лунг із цікавістю подивився на огидного півня.
— Хто ти? — запитав він. — Я ніколи не чув про таку істоту.
Півень із пронизливим криком розправив колючі крила. З пір’я посипалися мертві жуки і павуки.
— Ти не знаєш мого імені? — верескнув він. — Ти не знаєш мого імені, вогнедишний черв’яче? Я найбільший жах у цьому світі, і ти розбудив мене. Ти — світло, але я — найчорніший морок, і я поглину тебе. Ми не можемо перебувати разом в одному і тому ж місці. Ми як день і ніч.
Лунг немов прикипів до місця. Він хотів ворухнутися, загнати мерзенного півня своїм полум’ям назад у розколину, з якої той виповз, але лапи не підкорялися йому. В очах чудовиська спалахнуло полум’я. Шипи на його голові затремтіли.
— Подивися на мене, вогнедишний хробаче, — прошепотів жовтий півень. — Подивися мені просто в очі.
Лунг хотів відвернутися, але червоні очі не відпускали його. Від їхнього погляду голова його сповнювалася чорним туманом. У ньому зникало все, що він знав.
Раптом різкий біль повернув його до реальності. Хтось щосили наступив йому на хвіст. Лунг обернувся і побачив біля входу в печеру худорлявого чолов’ягу в шортах. У руках у нього було дзеркало. Він тримав це велике кругле люстро високо над головою. Лунг почув, як півень за його спиною забив крилами.
— Відійди убік, драконе! — гукнув чоловік. — Швидше! Відійди убік і не дивись на нього, якщо тобі дороге життя.
— Ні, подивися на мене, вогнедишний черв’яче! — загорлав півень, б’ючи зміїним хвостом об скелю. — Подивися сюди!
Але Лунг подивився на людину, відскочив убік — і чудовисько побачило своє відображення в дзеркалі.
Жахливий зойк, що вирвався з пащеки мерзенного створіння, ще кілька днів лунав у вухах Лунга. Потвора змахнула крильми, і вся долівка в печері вкрилась отруйно-жовтим пір’ям. Потім вона почала збільшуватися у розмірах. Незабаром шипи на її голові торкнулися стелі печери — і в ту ж мить тіло монстра розірвало на тисячу шматків.
Лунг, не вірячи своїм очам, дивився на те місце, де щойно було чудовисько. Людина, що стояла поруч із ним, стомлено опустила дзеркало.
— Ще б трохи… — сказала вона, зітхнувши і притулила дзеркало до стіни печери. Лунг продовжував стояти як оглушений і дивився, витріщивши очі, на останки чудовиська. Перед ним лежали лише пір’я і жменька смердючого попелу.
Людина відкашлялась і несміливо підійшла до дракона трохи ближче.
— Дозволь представитись, — він злегка вклонився. — Барнабас Візенгрунд, професор археології, займаюсь фантастичними істотами усіх різновидів. Познайомитись із тобою — велика честь для мене.
Лунг зніяковіло кивнув.
— Дозволь тебе попросити, — продовжував Барнабас Візенгрунд, — вивергни, будь ласка, своє полум’я на останки цього мерзенного створіння. Це єдиний спосіб уникнути того, щоб печера ще сотні років випромінювала скверну. І цей жахливий сморід, — він затиснув свій великий ніс, — так само тоді зникне.
Лунг все ще здивовано дивився на людину, проте виконав її прохання. Коли він дихнув блакитним полум’ям на останки чудовиська, вони перетворилися на тонкий срібний пил, що наповнив мерехтінням усю печеру.
— О! — вигукнув професор. — Яка краса! Зайвий доказ того, що навіть із найпотворнішого іноді може вийти прекрасне, чи не так?
Лунг кивнув.
— Що це була за істота? — запитав він.
— Це… — Барнабас Візенгрунд всівся на камінь і втер спітнілого лоба. — Це, друже мій, був василіск. Теж казкова істота, як і ти, от лишень із числа темних сил.
— Василіск? — дракон здивовано похитав головою. — Ніколи не чув про такого.
— На щастя, ці чудовиська рідкісні, дуже рідкісні, — пояснив професор. — Вони зазвичай вбивають одним звуком свого голосу або єдиним поглядом своїх огидних очей. Будь-яка смертна істота на твоєму місці вже лежала б мертвою, але з драконом навіть василіску так швидко не впоратися.
— Але ти знищив його, — сказав Лунг, — всього лише за допомогою дзеркала.
— Так, це правда, — Барнабас Візенгрунд зі збентеженою усмішкою пригладив скуйовджене сиве волосся. — Але, знаєш, це було не дуже важко. Василіск не може терпіти вигляду свого відображення в дзеркалі. Утім, досі в мене не було можливості перевірити це на практиці, але так написано в усіх книжках. Іноді, як бачиш, на книги все ж таки можна покластися.