Дракон подивився на нього, розмірковуючи.
— Ти ж врятував мені життя, чи не так? — нарешті сказав він. — Як мені віддячити тобі за це?
— Не варто подяки! — професор посміхнувся Лунгу. — Це була для мене велика честь. Виняткова честь, можеш мені повірити, — він із захопленням дивився на дракона. — Я, знаєш, навіть мріяти не смів про те, що за своє коротке людське життя зможу зустрітися з драконом. Сьогодні для мене дуже, дуже щасливий день, — професор розчулено потер перенісся.
— Ти, я бачу, дуже багато знаєш про тих, кого ви, люди, називаєте казковими істотами, — Лунг із цікавістю схилився до Барнабаса Візенгрунда. — Більшість людей взагалі не знають, що ми існуємо.
— Я займаюся цим вже більше тридцяти років, — відповів професор. — Мені пощастило: коли мені було десять років, я зустрівся з лісовою феєю — вона заплуталася в сітці, що захищала вишню у нас у саду. Відтоді мене, звичайно, вже ніхто не міг переконати, що феї бувають лише в казках. Чому б, подумав я тоді, не бути насправді також решті казкових істот? І врешті-решт моїм фахом став їхній пошук — різноманітних фантастичних істот, про яких розповідається у давніх і дуже давніх історіях. Мені траплялося розмовляти з гномами про коштовні камені, з тролями — про смак деревної кори, з феями — про вічне життя і з вогняними саламандрами — про чаклунство. Але ти перший дракон, якого я бачу. Я був впевнений, що ваша порода вимерла.
— А що привело тебе сюди? — запитав Лунг.
— Пошуки Пегаса, крилатого коня, — відповів професор. — Але замість нього я знайшов цей грот. Над входом висічені на камені ієрогліфи, які застерігають від василіска. Розумієш, про ці чудовиська знали вже стародавні єгиптяни. Вони вважали, що василіски вилуплюються з отруйного яйця ібіса. Існує також теорія, що василіск з’являється тоді, коли п’ятирічний півень знесе яйце. Це, на щастя, трапляється не так вже часто. Хай там як, але на всяк випадок я сховав назовні біля входу дзеркало. Але, чесно кажучи, досі не наважувався зайти всередину.
Лунг згадав червоні очі василіска і відчув, що чудово розуміє професора.
— Ти його розбудив, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Розумієш?
— Я? — Лунг недовірливо похитав головою. — Він мені теж так сказав, але я в цій печері тільки спав. Яким чином я міг його розбудити?
— Своєю присутністю, — відповів професор. — Я з’ясував у результаті своїх досліджень одну дуже цікаву річ: казкові істоти притягують одне одного. Кожна з них відчуває присутність іншої. В одних свербить голова, в інших чухається луска. З тобою такого ніколи не траплялося?
Лунг похитав головою:
— Я частенько відчував лоскотання в лусці, але якось не надавав цьому великого значення.
Професор кивнув, розмірковуючи.
— Я гадаю, василіск просто відчув тебе, — сказав він.
— Він сказав, що я порушив його темні сни, — пробурмотів Лунг, здригаючись. Його все ще нудило від смороду, що оточував василіска. Професор Візенгрунд відкашлявся.
— Я маю до тебе одне прохання, — сказав він. — Чи можна мені разок погладити тебе по лусці? Розумієш, ми, люди, поки не помацаємо, не можемо до кінця повірити, що якась річ справді існує.
Лунг підставив професорові свою довгу шию. Барнабас Візенгрунд благоговійно провів рукою по лусці дракона.
— Чудово, — прошепотів він. — Просто чудово. До речі, м-м-м, вибач, що я наступив тобі на хвіст. Але я просто не знав, як змусити тебе відірвати погляд від василіска.
Лунг посміхнувся і поворушив кінчиком зубчастого хвоста:
— Це нічого. Сірчана шкурка спробує втерти трохи слини кобольда… — дракон замовк на півслові і озирнувся. — Їх досі немає, — він стривожено ступив до виходу з печери. — Де ж вони?
Професор кашлянув за його спиною:
— Ти шукаєш свого кобольда?
Лунг здивовано обернувся:
— Так.
Барнабас Візенгрунд зітхнув.
— Саме цього я й боявся, — сказав він. — Там у наметовому таборі тримають у клітці лісового кобольда.
Лунг вдарив хвостом із такою силою, що ледве не звалив із ніг професора.
— Сірчану шкурку? — вигукнув він. — Вони тримають її в клітці? — У нього потемніло в очах від гніву. Він вишкірив зуби. — Де вона? Я мушу їй допомогти.
— Ні, не ходи туди, — поспішно промовив Барнабас Візенгрунд. — Це для тебе занадто небезпечно. Я її звільню, не хвилюйся. Давно вже збираюся зламати ці бісові клітки, — з рішучим виглядом він затиснув дзеркало під пахвою і рушив до виходу з печери. — Я скоро повернуся, — сказав він, — і приведу твою подругу Сірчану шкурку.