— Сірчана шкурка вже тут, — пролунало з тернових заростей перед входом, і Сірчана шкурка продерлася крізь сухі гілки. За нею видряпався Бен із Мухоніжкою на плечі. Вони мали стомлений вигляд, усі в подряпинах від тернових колючок, замурзані й спітнілі. Лунг підійшов до них, кинув швидкий здивований погляд на Мухоніжку і заклопотано обнюхав з усіх боків Бена і Сірчану шкурку.
— Вони посадили тебе в клітку? — запитав він малу кобольдиху.
— Було діло, але Бен мене звільнив. Разом із цим ось малюком, — Сірчана шкурка з неприязню розглядала професора з голови до ніг:
— Печериця гнила, але що тут робить людина?
— Мені здається, поруч із тобою теж людина, — сказав Барнабас Візенгрунд із ледь помітною усмішкою.
— Він не рахується, — огризнулася Сірчана шкурка, сердито вперши лапи в боки. — Це друг. А ти хто такий? І поміркуй, будь ласка, як слід над своєю відповіддю, бо я зараз дуже зла на людей. Страшенно зла, до бурчання в животі й зубовного скреготу, ясно?
Барнабас Візенгрунд посміхнувся.
— Ясно, — відповів він. — Отже, я…
— Стривай-но! — вигукнула Сірчана шкурка і підійшла до професора на крок ближче, підозріло вдивляючись у нього. — Мені здається, я бачила тебе біля клітки!
— Припини, Сірчана шкурко! — перебив її Лунг. — Він врятував мені життя.
Сірчана шкурка оніміла з подиву. Вона недовірливо глипнула спершу на Лунга, потім на Барнабаса Візенгрунда.
— Оцей? — промовила вона нарешті. — І як же він це зробив?
У цю мить Мухоніжка схилився вперед із плеча Бена, втягнув повітря своїм гострим носом і перелякано підвів голову.
— Тут був василіск, — прошепотів він із виразом жаху на обличчі. — Господи боже мій!
Усі здивовано подивилися на крихітного чоловічка.
— Хто це? — запитав Лунг.
— Ах, цей! — Сірчана шкурка презирливо махнула рукою. — Це гемунколос чи щось на зразок цього. Ми підчепили його у людей в таборі, і з тих пір він причепився до Бена, як реп’ях.
Мухоніжка показав їй язика.
— Це гомункулус, дорогий мій кобольде, — сказав Барнабас Візенгрунд. Він підійшов до Бена і обережно потиснув маленьку руку Мухоніжці:
— Дуже радий познайомитися. Сьогодні воістину день видатних зустрічей.
Улещений малюк задоволено посміхнувся.
— Мене звуть Мухоніжка, — сказав він, вклоняючись професору. Але коли Лунг висунув голову з-за плеча Барнабаса Візенгрунда і подивився на нього, гомункулус засоромлено опустив голову.
— То що тут було? — нетерпляче спитала Сірчана шкурка. — Як цей малюк сказав? Васінсвист?
— Ш-ш-ш! — Мухоніжка приклав палець до губ і сказав ледь чутно:
— Василіск. Не називай його імені надто голосно, довбешко волохата!
Сірчана шкурка скривилася:
— А чому, власне, не називати?
— Василіск, — знову ледь чутно видихнув Мухоніжка, — це найжахливіший кошмар на землі, темний страх, що зачаївся у колодязях і щілинах, чекаючи, поки хтось його розбудить. Кобольди на кшталт тебе мруть як мухи від одного лише вигуку з його кривого дзьоба.
Бен тривожно озирнувся.
— І таке чудовисько було тут? — запитав він.
— Саме так, таке чудовисько було тут, — зітхнув професор Візенгрунд. — Добре, що я вчасно нагодився і зміг допомогти твоєму другу-драконові. А зараз мені вже пора з’явитися в таборі, поки на пошуки мене не відправили цілий загін.
— До речі, коли ви збираєтеся рушати в дорогу? — запитав він уже біля самого виходу. — Чи ви поки побудете тут?
— Тут? Ще чого не ставало! — відповіла Сірчана шкурка. — Ні, щойно сяде сонце, ми полетимо далі.
— Тоді надвечір я зазирну сюди ще разок, якщо ви не заперечуєте, — сказав професор. — Вам, я гадаю, стане в пригоді трохи харчів у дорогу. Крім того, я маю ще декілька запитань.
— Будемо дуже раді, — сказав Лунг, злегка штовхаючи Сірчану шкурку носом у спину.
— Будемо раді, ясна річ, — пробурмотіла вона. — Але мені дадуть нарешті розповісти про мої пригоди? Чи тут нікому й діла нема, що з мене ледь опудало не зробили?
Розповідь професора Візенгрунда
Небо вже забарвилося рожевим, коли Барнабас Візенгрунд повернувся до печери, несучи в одній руці великий кошик, а в другій — пом’яту каструлю.
— Я вирішив зготувати вам дещо, — сказав він. — Так би мовити, на прощання. Я, звичайно, не так добре готую, як моя дружина, але дечого вона мене все-таки навчила. Шкода, що її тут немає і вона не може з вами познайомитися. Вона якраз спеціалізується на лісових кобольдах.
— Ви маєте дружину? — з цікавістю запитав Бен. — А як щодо дітей?