— Що за дурня! — пхикнула у відповідь маленька кобольдиха. — Просто наш маленький Павучисько злякався тисячоокого з синьою шкірою і цілком слушно вшився геть. Як на мене, дуже вдало вийшло.
— Підло так казати! — напустився на неї Бен. Він схопився, підбіг до виходу з печери і визирнув назовні. — Мухоніжко! — гукнув він. — Мухоніжко, де ти?
Барнабас Візенгрунд поклав йому руку на плече.
— Сірчана шкурка, мабуть, права: ваша подорож видалася цьому малюкові занадто ризикованою затією, — сказав він. І, подивившись на небо, зауважив:
— Вже сутеніє, друзі мої. Якщо ви справді хочете поговорити з джином, вам невдовзі час вирушати. Шлях туди лежить здебільшого крізь пустелі — спекотні дні, прохолодні ночі, — він підняв свою корзину і ще раз посміхнувся Бену:
— А ти, виявляється, хоробрий хлопець. Я зараз швиденько сходжу до табору і принесу вам ще провіанту на дорогу. А тобі, напевно, не завадить тюбик крему від сонця і хустку на голову, як носять араби. А про гомункулуса не турбуйся. Це дуже примхливі істоти. Хтозна, можливо, йому просто закортіло повернутися назад, до його творця, — з цими словами він розсунув тернові зарості біля входу в печеру і розчинився у вечірніх сутінках. Сірчана шкурка, підійшовши, стала поряд із Беном, сторожко озираючись.
— Мені б все ж таки дуже хотілося знати, куди подівся цей малюк, — пробурмотіла вона.
Знадвору між пальмовим гіллям пролунало каркання крука.
Другий звіт Мухоніжки
Мухоніжка скрадався у напівтемряві. Над руїнами догорав багряний захід, колони відкидали на пісок довгі тіні. Кам’яні обличчя, вирізьблені на стародавніх стінах, видавалися в неясному світлі сутінок ще страшнішими, аніж удень, але Мухоніжка не звертав на них уваги. Він звик до страхітливих кам’яних гримас. У замку його господаря їх було хоч греблю гати. Його турбувало зовсім інше.
— Де, в ім’я неба і пекла, — бурмотів він, ступаючи розпеченим, палючим піском, — де ж я тут знайду цю кляту воду? Всюди висохла земля, тверда, як луска мого повелителя. Сонце тут навіть крапельки вологи не залишає. Уявляю, як він гніватиметься, якщо я ближчим часом не вийду з ним на зв’язок! Дуже гніватиметься!
Гомункулус побіг швидше. Він роззирався посеред руїн храмів, шукав воду під пальмами, і врешті-решт у розпачі впав на землю біля пересохлого річкового русла.
— І цей клятий крук також пропав, — поскаржився він сам до себе. — Що ж мені тепер робити? Що мені робити?
Сонце вже зайшло за пагорби. Мухоніжку накрила чорна тінь. Раптом він ляснув себе по лобі.
— Море! — закричав він. — Який же я бовдур! Море!
Він схопився так швидко, що перечепився через власні ноги. Швидше за білку промчав він пересохлим руслом, скотився вниз пологим схилом і зістрибнув у пісок, що омивався солоними морськими хвилями. Море наповнило його вуха рокотом, хлюпнуло в обличчя солоною піною. Мухоніжка видерся на прибережний камінь і плюнув у темну воду. Повільно виникло у ній відображення його господаря, викривлене брижами прибою. Воно зростало, не зустрічаючи перешкод на велетенській поверхні моря.
— Чому так довго? — загарчав Кропивник. Його так трясло від люті, що гном Кремінна борода метлявся на його спині з боку набік.
— Я нічого не міг вдіяти! — жалібно заволав Мухоніжка, сплескуючи руками. — Ми потрапили в бурю, а потім крук кинув мене. Мене зловили люди і посадили в клітку, а потім… — він затнувся, — потім мене звільнив цей хлопчисько і взяв із собою, а потім я спочатку не міг від них втекти, а потім ніде не було води, а потім…
— А потім, а потім, а потім! — глузливо передражнив його Кропивник. — Припини морочити мені голову своїми дурницями. Мене вони не цікавлять. Кажи краще, про що ти дізнався?
— Вони шукають Поділ неба, — боязко промовив Мухоніжка.
— Р-р-р! — заревів Кропивник. — Це я давно вже знаю без тебе, бовдуре! Чи цей клятий крук виклював тобі залишки мізків, перш ніж вшитися? Про що ти ще дізнався?
Мухоніжка провів рукою по спітнілому чолу:
— Про що ще дізнався? Про багато чого, повелителю, але ви мене урвали, я не встиг доповісти. Все-таки це було дуже виснажливо.
Кропивник нетерпляче рикнув.
— Чисть давай! — гаркнув він на гнома, який зібрався було подрімати хвилинку поміж зубцями його хребта.
— Так от, слухайте, — сказав Мухоніжка, — людина їм розповів доволі дивну історію. Про драконів, на яких напало чудовисько, що з’явилося з глибин моря. Це були ви, повелителю?
— Не пригадую, — прогарчав Кропивник, на мить прикриваючи очі. — Я не хочу згадувати про це, зрозумів, Павучисько? Вони тоді від мене вислизнули. Вислизнули, можна сказати, просто з пащі. Забудь про цю історію і ніколи більше мені її не розповідай, а то я зжеру тебе, як твоїх одинадцятьох братів.