— Те вони знищують, — втомленим голосом промовив старий дракон. — Одного разу вони вже майже винищили нас усіх — багато, багато століть тому, — він підвів важку голову і оглянув молодих, одного за одним. — Я сподівався, що вони залишать нам хоча б цю долину. Даремно, як бачимо.
— Але куди ж нам іти? — з відчаєм промовив один із драконів. — Адже тут наш дім.
Зубчаста борода не відповів. Він підвів очі до нічного неба, де за хмарами, як і раніше, не було видно зорь, і зітхнув. Потім сказав хрипло:
— Повертайтеся до Подолу неба. Досить нам бігати від людей. Я занадто старий. Я залишуся у себе в печері. Але ви молодші і зможете туди дістатися.
Молоді дивилися на нього з подивом. Але старші дракони, підвели важкі голови і з тугою подивилися на схід.
— Поділ неба… — Зубчаста борода заплющив очі. — Гори там такі високі, що торкаються неба. В їхніх надрах приховано печери з місячного каменя, а долина біля їхнього підніжжя всипана блакитними квітами. Коли ви були дітьми, ми розповідали вам про ті місця. Ви, напевно, думали, що це казки, але деякі з нас бачили все це наяву, — він відкрив очі. — Там я народився. Це було так давно, що між мною і пам’яттю про ті місця пролягла ціла вічність. Я був молодшим, аніж більшість із вас, коли відлетів звідти, бо мене манило безкрайнє небо. Я летів усе далі на захід. Відтоді я більш ніколи не наважувався літати вдень. Мені довелося всюди ховатися від людей. Вони вважали мене птахом диявола. Я хотів повернутися, але не зміг знайти дорогу назад, — старий дракон глянув на своїх побратимів:
— Шукайте Поділ неба. Повертайтеся під захист його вершин, тоді вам, напевно, більш не доведеться тікати від людей. Вони ще не дісталися сюди, — він кивнув головою на гори навколо, — але скоро вони будуть тут. Я давно це відчуваю. Тікайте! Рятуйтеся! Не баріться!
Знову запанувала тиша. З неба сіялася мжичка. Сірчана шкурка зіщулилась і втягнула голову в плечі.
— Ну дякую! — шепнула вона Лунгу. — Поділ неба, отакої! Звучить надто гарно, щоб бути правдою. Старий просто марить.
Лунг не відповів. Він задумливо дивився вгору, на Зубчасту бороду. Потім раптом виступив вперед.
— Гей! — злякано засичала Сірчана шкурка. — Ти куди? Не роби дурниць!
Але Лунг не звернув на неї уваги.
— Ти правий, Зубчаста бородо, — промовив він. — Мені й без того здавалося, що я гідний кращого, аніж вічно ховатися і кружляти лише над цією долиною, — він обернувся до решти драконів. — Тож полетимо шукати Поділ неба. Давайте вирушимо в дорогу сьогодні ж. Місяць на небі майже уповні. Кращої ночі для нас не знайти.
Дракони відсахнулися від нього, як від божевільного. Зате Зубчаста борода посміхнувся — уперше за цю ніч.
— Ти ще молодий, — зауважив він.
— Я вже досить старий, — відповів Лунг і підвів голову ще вище. Він був не набагато менший за старого дракона. Тільки роги у нього були трохи коротші, а луска блищала у місячному світлі.
— Стривайте, стривайте, хвилиночку! — Сірчана шкурка квапливо видерлася вгору шиєю Лунга. — Що це ще за дурниці? Ти всього разів десять вилітав за ці пагорби. Ти… ти… — вона розкинула руки, вказуючи на гори навколо. — Ти навіть гадки не маєш, що там, за ними. Ти не можеш просто так летіти навмання крізь світ людей, у пошуках місця, якого, можливо, й зовсім немає на світі!
— Помовчи, Сірчана шкурко, — сердито сказав Лунг.
— І не подумаю! — пхикнула мала кобольдиха. — Ти тільки поглянь на інших. Хіба вони схожі на тих, що хочуть негайно кудись летіти? Ні, аж ніяк не схожі. Тому забудь про це. Якщо люди справді прийдуть, я вже подбаю про нову печеру для нас, будьте певні.
— Вона правильно каже! — вигукнув один із драконів, підходячи до Лунга. — Поділ неба існує лише у снах Зубчастої бороди. Світ належить людям. Якщо ми будемо ховатися, вони залишать нас у спокої, а якщо вони справді сюди прийдуть, що ж, доведеться нам їх прогнати.
Тут Щур засміявся. Голосно і пронизливо.
— Ти коли-небудь пробував прогнати море? — гукнула вона. Але дракон не відповів їй.
— Ходімо, — сказав він іншим. Потім повернувся і пішов крізь проливний дощ назад у свою печеру. Дракони один за одним рушили за ним слідом, лише Лунг і старий дракон залишилися стояти під рясною мжичкою. Зубчаста борода насилу спустився зі скелі на негнучких ногах і глянув на Лунга:
— Не дивно, що вони вважають, ніби Поділ неба мені наснився. Бувають дні, коли мені самому так здається.
Лунг похитав головою.
— Я знайду його, — він роззирнувся навколо. — Навіть якщо Щур неправий, і люди сюди не прийдуть, все одно на світі має існувати місце, де нам не треба буде ховатися. Коли я його знайду, я повернуся за вами. Я вилітаю цієї ночі.