Бен довго ще сидів на стіні. Нарешті він зітхнув, помацав обличчя, що горіло від сонця, зіскочив зі стіни і підбіг до Сірчаної шкурки.
— Гей, Сірчана шкурко, — тихо покликав він, торсаючи маленьку кобольдиху за плече. — Прокидайся!
Сірчана шкурка потягнулася і закліпала очима на сонячне світло.
— Чого тобі, ще видно надворі! — просичала вона, озираючись на Лунга, який мирно спав у затінку фортечного муру.
— Ти ж обіцяла, що ми разом поміркуємо над питанням. Ну, ти зрозуміла…
— Ах, питання, — Сірчана шкурка протерла очі. — Ну добре, тільки спочатку треба що-небудь з’їсти. Від цієї спеки страшно їсти хочеться, — вона потюпала на волохатих лапах по гарячому піску до свого рюкзака. Бен з усмішкою пішов за нею:
— Від спеки? Не сміши мене. У нас тут були по дорозі і дощ, і буря, і все, що хочеш. Тобі від усього хотілося їсти.
— І що з того? — Сірчана шкурка дістала з рюкзака торбинку з грибами, з насолодою принюхалася і облизнулася. Потім вона розстелила на піску два великі листки з найближчого дерева і висипала на них гриби. — М-м-м! Що б з цього зараз з’їсти?
Бен тільки головою похитав і поліз у свій рюкзак по пляшку води і маслини, які дав йому на дорогу професор. Торбинка з провізією провалилася на самісіньке дно. Риючись у рюкзаку, Бен натрапив на щось волохате. Він злякано відсмикнув руку.
— Ти чого? — запитала Сірчана шкурка.
— Здається, там миша, — сказав Бен.
— Миша? — Сірчана шкурка відклала гриб, схилилася над рюкзаком — і зробила блискавичний випад. Одним рухом вона витягла назовні Мухоніжку, який щосили опирався. — Ні, ви тільки погляньте! — вигукнула вона. — Це хто ж тут у нас такий, га?!
— Мухоніжко! — здивовано вигукнув Бен. — Як ти опинився в рюкзаку? І… і… — він спантеличено подивився на гомункулуса, — і чому ж ти не озивався весь цей час?
— Тому що, о мій юний пане, тому що… — Мухоніжка намагався вивільнитися з міцних лап Сірчаної шкурки, але маленька кобольдиха його не випускала, хоч як він викручувався.
— Тобі що, заціпило? — гаркнула вона.
— Відпусти мене, чудовисько волохате! — заволав Мухоніжка. — Так я не можу нічого пояснювати!
— Відпусти його, правда, — сказав Бен. — Йому ж боляче.
Сірчана шкурка неохоче посадила гомункулуса на пісок.
— Спасибі, — пробурмотів Мухоніжка, з ображеним виглядом поправляючи своє вбрання.
— То чому ж ти одразу не озвався? — перепитав Бен.
— Чому я не озвався! Через неї, звичайно! — Мухоніжка тремтячим пальцем вказав на Сірчану шкурку. — Я ж знаю, що вона хоче мене спекатися. Ось я і сховався в рюкзак. А потім, — він потер ніс і злостиво глянув на Сірчану шкурку, — потім я не озивався, бо гадав, що вона скине мене в море, якщо помітить.
— Це хороша думка! — пробурчала Сірчана шкурка. — Чудова ідея!
— Сірчана шкурко! — Бен штурхнув маленьку кобольдиху ліктем у бік і стурбовано подивився на гомункулуса. — Вона ніколи б цього не зробила, Мухоніжко. Повір мені. Адже насправді вона дуже добра. Вона просто прикидається завжди такою… — він скоса подивився на Сірчану шкурку, — такою злою, розумієш?
Мухоніжка, схоже, був у цьому не дуже впевнений. Він боязко покосився на Сірчану шкурку. Вона відповіла йому сердитим поглядом.
— На, візьми! — Бен простягнув гомункулусу маленький шматок коржа. — Ти ж напевно страшенно зголоднів.
— Уклінно дякую, юний пане, але я… е-е-е… — Мухоніжка зніяковіло прокашлявся. — Я зараз просто зловлю собі кілька мух, не переймайтеся.
— Мух? — Бен здивовано подивився на крихітного чоловічка. Той зніяковіло знизав плечима.
— Мух! Тьху, гидота, сироїжко бородата! — вилаялася Сірчана шкурка. — Дуже на тебе схоже, поганко ти павучонога!
— Сірчана шкурко! — Сердито гукнув до неї Бен. — Та припини, нарешті. Він же тобі нічого поганого не зробив. Навпаки, він звільнив тебе з клітки, ти що, забула?
— Ах так, звичайно, я й забула! — Сірчана шкурка повернулася до своїх грибів. — Гаразд, обіцяю не кидати його в море, ти задоволений? А тепер давай займемося запитанням, яке ти повинен поставити тисячоокому. Ти ж для цього мене розбудив, чи не так?
— Добре, давай! — Бен кивнув і дістав із кишені штанів пожмаканий папірець. — Я тут вже дещо записав. Ось, поглянь.
— Хвилиночку, — перебила його Сірчана шкурка. — А цьому малюкові обов’язково нас слухати?
Бен застогнав: