— Ну ось, ти знову за своє! Чому б йому, власне, не послухати нас?
Сірчана шкурка оглянула гомункулуса з голови до ніг.
— А навіщо це йому? — насмішкувато кинула вона. — Здається, чим менше вух почують це питання, тим краще.
— Йду, йду, — сказав Мухоніжка. — Уже пішов.
Але Бен втримав його за полу каптана.
— Залишайся, — сказав він. — Я тобі довіряю. Адже запитання ставити мені. Ну то що, Сірчана шкурко, ти готова нарешті мене вислухати?
Маленька кобольдиха закотила очі:
— Як хочеш. Але ми через твою довірливість ще матимемо купу неприємностей, присягаюсь моїми грибами.
— Ти схибнулась, Сірчана шкурко, на своїх підозрах, — сказав Бен. — Зовсім схибнулась.
Мухоніжка сидів у нього на колінах і не знав, куди очі подіти. Йому траплялося відчувати себе жалюгідним і нікчемним, але ніколи ще з такою силою, як у цю мить. Йому було так соромно, що хотілося тут же в усьому зізнатися хлопчикові. Але він не міг вимовити ані слова.
— Ну ось, наприклад, — Бен розгладив свій папірець. — Де ж може розташовуватися цей Поділ неба? Сім слів.
— Що ж, непогано, — буркнула Сірчана шкурка, — хоча звучить трохи дивно.
— Я маю ще варіант, якщо хочете, — Бен перевернув папірець. — Теж із семи слів. Де ми могли б знайти Поділ неба?
Мухоніжка непомітно зісковзнув із колін Бена і відступив на кілька кроків. Сірчана шкурка тут же обернулася.
— Гей, ти куди зібрався? — прогарчала вона.
— Пішов прогулятися, волохата мордо! — відповів Мухоніжка. — Ти що, навіть це мені забороняєш?
— Прогулятися? — Бен здивовано подивився на гомункулуса. — Може, мені краще піти з тобою? — гукнув він йому вслід. — А то хто його знає, які тут звірі водяться…
Від такої турботи у Мухоніжки стало зовсім важко на серці.
— Ні, ні, мій юний пане, — кинув він через плече. — Я хоч малий, але далеко не безпорадний. До того ж вигляд у мене, худенького, не дуже апетитний, — і зник крізь діру в мурі.
Крук
Мухоніжка продирався крізь гаряче повітря, немов крізь вату. Майже щокроку він задирав вгору свій гострий ніс і принюхувався. Так, ось там, біля підніжжя пагорба, під великим ладанним деревом має бути цистерна. Він уже ясно відчував воду. Маленький чоловічок із великими труднощами прокладав собі шлях крізь траву й уламки каміння. Руки і ноги у нього страшенно боліли від нескінченної гри в хованки в рюкзаку Бена.
І все через цю кляту Сірчану шкурку, недовірливу, нахабну малу кобольдиху. Подумати тільки, вона сміється з нього через те, що він харчується мухами, а сама жере смердючі гриби. Хоч би їй швидше трапилася серед них поганка і так роз’їла шлунок, щоб у неї раз і назавжди зникла охота кпити.
Між двома кущиками колючок Мухоніжка помітив сліди, ймовірно заячі. Тваринки, мабуть, ходили цією стежкою до водопою. Він пішов по цих слідах, аж раптом згори його накрила чорна тінь. Гомункулус злякано зойкнув і миттю впав долілиць, намагаючись сховатися у траві.
У землю поруч із ним вп’ялися чорні кігті. Кривий дзьоб вщипнув його за каптан.
— Привіт, Мухоніжко! — каркнув знайомий голос. Гомункулус обережно підвів голову і побачив крука.
— Це ти?
— Так, власною особою! — вигукнув птах. Мухоніжка, зітхнувши підвівся, відкидаючи волосся з чола. Потім схрестив руки на грудях і з докором подивився на чорного птаха.
— У тебе ще вистачило нахабства сюди з’явитися, — грізно сказав він. — Як мені кортить вищипати тобі пір’я і напхати ними собі подушку. Адже це не твоя заслуга, що я досі живий.
— Так, так, — зніяковіло каркнув ворон. — Ти правий, правий. Але що мені було робити? Вони стали кидати в мене камінням. А ти більш не ворушився. Мені залишалося лише знайти собі надійне дерево і не втрачати тебе з овиду.
— Не втрачати з овиду, та невже?! — вигукнув Мухоніжка. — Я не бачив тебе три доби і майже півдороги навколо світу. Ходімо, мені треба знайти воду, — і він продовжив свій шлях, не додавши більше ані слова. Ворон неохоче пішов за ним.
— Тобі добре казати, — бурчав він. — Ти гадаєш, мені легко було наздогнати цього клятого дракона? Він летить утричі швидше за вітер!
— Ну то й що? — Мухоніжка презирливо сплюнув у пісок. — А навіщо ж наш господар відгодовував тебе чарівним зерном від того часу, як ти почав махати крилами? І помовчи, будь ласка. Я маю важливіші справи, аніж слухати твоє нікчемне каркання.
Стара цистерна була за невисоким пагорбом. Вузькі кам’яні сходи вели вниз. Сходинки потріскалися, і в розламах виросли польові квіти. Мухоніжка спустився вниз. Вода в цистерні була каламутна, вкрита пилом. Гомункулус набрав у груди якнайбільше повітря і підійшов до краю.