— Із ким це ти зараз розмовляв, га?
Мухоніжка відступив подалі від води. Якщо відображення господаря знову на ній з’явиться, йому гаплик.
— Розмовляв? — пролепетав він. — Я розмовляв із самим собою. Зі своїм відображенням, із твого дозволу.
— Зі своїм відображенням? — Сірчана шкурка глузливо похитала головою. Але, обернувшись, вона помітила крука. Він досі сидів на дереві, з цікавістю дивлячись на них. Мухоніжка квапливо рушив сходами нагору. Але Сірчана шкурка міцно схопила за каптан. — Стривай, малий, не поспішай так, — сказала вона. — Чи не з цим чорноперим ти розмовляв?
— Із цим? — Мухоніжка обережно вивільнив каптан із її чіпких лап і удав із себе смертельно ображеного. — Невже я скидаюсь на того, хто може розмовляти з птахами?
Сірчана шкурка знизала плечима, випросталась і заткнула пляшку корком.
— Чесно кажучи, навіть гадки не маю, на кого ти там схожий, — сказала вона. — Але ти мені краще не потрапляй на очі за цим заняттям. Агов, чорноперий! — вона обернулася і глянула вгору, на крука. — Тобі, бува, не знайомий цей малюк?
Але крук лише змахнув чорними крилами і з гучним карканням полетів собі геть.
Непроханий гість Барнабаса Візенгрунда
Барнабас Візенгрунд збирався в дорогу. Не те щоб це були довгі збори, адже зазвичай він завжди брав із собою лише стару, обшарпану сумку, куди влазило кілька сорочок, кілька пар білизни, улюблений светр і пенал з олівцями. Крім того, він завжди возив із собою фотоапарат і товстий, весь у плямах, блокнот, схожий скоріше на альбом, куди він записував всі історії, які йому траплялося почути. Туди ж він вклеював фотографії, туди ж копіював знайдені ним написи, там же робив замальовки за розповідями людей, які зустрічали ту чи іншу казкову істоту. Професор заповнив уже більше сотні таких блокнотів альбомного кшталту. Усі вони стояли у нього вдома в робочому кабінеті, акуратно розсортовані за породами казкових істот і за тим місцем, де вони зустрілися. А цей альбом, подумав Барнабас Візенгрунд, ніжно погладжуючи корінець, посяде спеціальне місце на його полицях, тому що в нього вклеєна фотографія Лунга. На знак подяки за свій порятунок дракон дозволив йому себе сфотографувати.
— Не можу дочекатися, аби почути, що скаже з цього приводу Віта, — зітхнув професор, запихаючи альбом у сумку. — Вона завжди боялась, що дракони вже всі вимерли.
Із задоволеною посмішкою він узяв рушника і вийшов у вечірню пітьму, щоби вмити перед дорогою спітніле і запилене обличчя. Його намет стояв із самого краю табору, поряд з єдиним колодязем. Неподалік були прив’язані віслюк і кілька верблюдів, що дрімали в тихому вечірньому теплі. Людей зовсім не було видно. Табір наче вимер. Більшість його мешканців подалися до розташованого неподалік міста. Решта спали в наметах, писали листи додому або сиділи над своїми робочими записами.
Барнабас Візенгрунд підійшов до великого колодязя, повісив рушник на край і витягнув відро чудової прохолодної води. При цьому він тихенько насвистував і поглядав на зорі, яких було цього вечора на небі не менше, ніж піщинок у нього під ногами.
Раптом віслюк і верблюди злякано підвели голови, потім підхопилися і стали, хвицаючи, рватися з прив’язі. Але Барнабас нічого не помітив. Він думав у цей момент про свою доньку — чи виросла вона за той місяць, що він її не бачив. Але тут якийсь дивний шум відірвав його від приємних думок. Звуки, що долинали з колодязя, були схожі на дихання — важке дихання дуже-дуже великого звіра.
Здригнувшись від несподіванки, професор поставив відро на край колодязя і відступив на крок. Йому, як спеціалістові, вже точно було відомо, що з колодязів люблять з’являтися дуже неприємні істоти. Але цікавість завжди брала гору у Барнабаса Візенгрунда над обережністю. Тому він не зробив найрозумнішого у цій ситуації — тобто не повернувся і не побіг, не озираючись, геть. Ні, він застиг на місці і став чекати, що ж такого цікавого виповзе зараз із колодязя. Лівою рукою він схопився за маленьке люстерко, яке носив про всяк випадок у задній кишені штанів. І ще у нього там лежало кілька предметів, які можуть стати в пригоді при небезпечних зустрічах.
Дихання істоти наближалося, стаючи все гучнішим. До нього додався дивний скрегіт у шахті колодязя, наче по грубих кам’яних стінах шкребли сотні залізних кілець.
Професор наморщив чоло. Що б це могла бути за казкова істота? Хоч як він старався, але нічого доречного йому на думку не спадало, тому він на всяк випадок відступив ще на крок. У цю саму мить, коли місяць-молодик саме зник на небі за чорними клаптями хмар, із колодязя висунулася величезна лапа, вкрита золотою лускою.