Барнабас Візенгрунд слухав затамувавши подих. Він просто не вірив своїм вухам.
Кропивник розвернувся і зі злісним гарчанням рушив назад до колодязя, з якого виліз. Професор тим часом стрибнув у пісок і швиденько порачкував за уламки огорожі. Перед тим як пірнути, Кропивник зупинився і ще раз розглянувся довкола. Своїми червоними очима він обвів переритий пісок і наметовий табір.
— Я тебе знайду, людино Візенгрунде, — почув професор його гарчання. — Я тебе знайду, і наступного разу ти вже від мене не втечеш. Але поки що черга за срібним драконом, — і він пропхався назад у шахту. Його зубчастий хвіст прослизнув у чорний отвір колодязя. З глибини пролунали плескіт і пирхання — і Кропивник зник.
Барнабас Візенгрунд застиг серед уламків колодязя як громом уражений.
— Я мушу їх попередити! — пробурмотів він. — Я мушу застерегти Лунга і решту від цього чудовиська. Але як саме? І хто ж, чорт забирай, розповів Кропивнику Золотому про джина?
Дороговказ
На четверту ніч подорожі місцевість, над якою пролітав Лунг, стала більш гористою. Власне, як попереджав професор. Під ними у місячному сяйві лежали дикі скелі. Земля була схожа на зіжмакане сіре покривало. Стрімчаки здіймалися все вище й вище, деякі немов кололи небо своїми гострими вершинами. Бен вражено дивився згори на міста, що ліпилися по гірських схилах. Їх стіни немов летіли назустріч місячному сяйву тисячами своїх цегляних зубців.
— Як у «Тисячі й одній ночі», — пробурмотів він.
— Як у чому? — перепитала Сірчана шкурка.
— Як у «Тисячі й одній ночі», — повторив Бен. — Це казки, розумієш? Багато-багато казок. Про килими-літаки і всяке таке інше. До речі, джини там теж трапляються.
— Ага, ясно, — буркнула Сірчана шкурка. Їй набридли нескінченні скелі й пісок. У неї боліли очі від сірого, жовтого й коричневого. Вона хотіла побачити зелені дерева, почути шурхіт листя на вітру замість скрекоту цвіркунів, що невпинно звучав у неї у вухах. Лунг вже двічі приземлявся на її прохання біля дороговказу — але це виявлялася не та дорога. Бен казав їй про це від самого початку, пхав їй під ніс мапу, але нетерплячка робила її просто навіженою.
— Ну, значить, наступне, якщо не це, — примовляла вона майже невпинно, дивлячись згори на дорогу. — Наступне вже точно буде наше роздоріжжя, правда?
— Так, наступне вже точно, — сказав Бен і раптом схвильовано нахилився вниз. — Дивись! Там, унизу, бачиш?
Темні гірські схили вздовж дороги блищали у місячному сяйві яскравіше, ніж море.
— Тільки не це! — простогнала Сірчана шкурка. — Це вони. Абсолютно точно.
— Хто саме? — Бен необережно нахилився вперед, мало не скотившись зі спини Лунга. — Хто це, Сірчана шкурко?
— Ельфи! — Сірчана шкурка почала смикати за ремені. — Лунгу! — загорлала вона. — Лунгу, піднімайся вище! Мерщій!
Дракон здивовано обернувся, сповільнюючи лет:
— Що трапилося?
— Ельфи! — крикнула Сірчана шкурка. — Ти лише поглянь! Вони тут аж кишать!
Дракон тут же злетів вгору, потужно змахнувши крилами.
— Не треба! — вигукнув Бен. — Давайте полетимо нижче! Мені так кортить подивитися на них зблизька!
— Ти що, з глузду з’їхав? — Сірчана шкурка лише головою похитала на безпросвітну людську дурість. — Про це навіть мови бути не може! А раптом у них із собою любовні стріли, і ти, дурне людське дитинча, тут же закохаєшся у першу ліпшу ворону? Ні, ні і ні!
— Це рідкісний випадок, коли Сірчана шкурка права, мій юний пане, — погодився з нею Мухоніжка. Він сидів у Бена під курткою, лише голова стирчала між ґудзиків. — Добре було б, якби вони нас не помітили.
Бен розчаровано подивився на мерехтливий рух унизу.
— Ні, тільки не це! — простогнала Сірчана шкурка. — Там попереду, здається, роздоріжжя. Як навмисне, саме зараз. Я навіть дороговказ там бачу.
— Мені доведеться знизитися, — гукнув до них Лунг. — Інакше Бен не зможе прочитати, що написано на тому дороговказі.
— Знизитися? — Сірчана шкурка звела очі до неба. — Чудово! Саме зараз, коли навколо повно тих мерехтливих створінь. Опеньок і бліда поганка, добром це не скінчиться!
Лунг став поступово знижуватися і нарешті приземлився на асфальтованому шосе.