— Мені вже насточортіло! — пробурмотів він. — Мені, чесне слово, насточортіло бути його шпигуном. Я відправлю його в пустелю. Саме так, до найбільшої пустелі, яку лише можна знайти на мапі.
Лише пустеля могла на деякий час утримати Кропивника подалі від людського дитинчати і срібного дракона. Якби господар хотів зжерти лише цього сварливого кобольда — то він, Мухоніжка нічого не мав би проти. Але тільки не хлопчика. Ні в якому разі. У цьому він, Мухоніжка, йому допомагати не стане. Він спокійно дивився, як Кропивник ізжер його братів. Він дивився, як Кропивник ізжер їхнього творця. Але цю людську дитину він не отримає у свою ненаситну пащеку. Ніколи!
Мухоніжка гарненько запам’ятав, де розташовується велика пустеля, а потім побіг углиб ущелини, подалі від житла джина, подалі від сплячого дракона. Він схилився над річкою і відзвітував перед своїм господарем.
Місяць зник
Через три дні і три довгі ночі Лунг стояв на березі Аравійського моря, чекаючи темряви. Луска його була вкрита пилом і жовтим піском. Минуло багато часу відтоді, як він покинув долину на півночі, щоб вирушити на пошуки Подолу неба. Рідна печера здавалася йому тепер нескінченно далекою, і нескінченно-безмежним було темне море, що розкинулося перед ним.
Лунг подивився на небо. Останні промені світла зникли, наче їх поглинули хвилі. Лише круглий срібний місяць висів над водою. До молодика, до чорного місяця було ще далеко, але чи встигнуть вони до того часу знайти Поділ неба?
— Ще десять днів, — сказав Бен. Він стояв на піску поруч із драконом і теж дивився туди, де на обрії сходилися вода і небо, і де за морськими хвилями і за горами лежала мета їхньої подорожі. — Найпізніше за десять днів ми доберемося до замку, який я бачив в оці Азіфа. А звідти вже точно недалеко.
Лунг кивнув і подивився на хлопчика:
— Ти сумуєш за домівкою?
Бен похитав головою і притулився до теплої луски дракона.
— Hi, — відповів він. — Я міг би летіти так вічно.
— Я теж ні, — сказав Лунг, — але мені хотілося б знати, як там справи в інших. Чи близько вже люди. Чи вже чути з-за гір гуркіт їхніх машин. Але у мене, на жаль, — він зітхнув і знову подивився на море, де місячне сяйво плавало по хвилях срібними калюжками, — у мене, на жаль, не тисяча очей, як в Азіфа. Хто знає, може я знайду Поділ неба, коли для інших буде вже занадто пізно.
— Та ну, облиш! — Бен ніжно погладив срібний бік дракона. — Адже ти вже здолав більшу частину шляху! Коли ми перелетимо через море, то вже майже досягнемо своєї мети.
— Звичайно, — сказала Сірчана шкурка, яка нечутно підійшла ззаду. Вона ходила наповнити пляшки прісною водою. — Ти тільки понюхай, — вона сунула під ніс Бену жменю колючого листя, що видавало гострий, пряний запах. — Щоправда, я весь язик ними сколола, зате на смак вони не гірші, аніж на запах. Де наші рюкзаки?
— Ось, — Бен підштовхнув їх до неї. — Тільки обережніше, не розчав Мухоніжку. Він спить десь там, у моїх речах.
— Добре, цього разу я не буду обривати йому ноги, — буркнула Сірчана шкурка, напихаючи свій рюкзак пахучим листям. Коли вона схилилася над речами Бена, Мухоніжка, позіхаючи, висунув звідти руки. Озирнувшись, він хутко втягнув голову назад.
— Що з тобою? — здивовано запитав Бен.
— Вода! — відповів гомункулус, зариваючись у запилюжені светри Бена по самісінький кінчик носа. — Мені стає погано від такої кількості води.
— Це ж треба, тут ми, як виняток, маємо спільну думку, — зауважила Сірчана шкурка, накидаючи рюкзак на волохаті плечі. — Я теж невелика любителька води. Але що вдієш, коли нам треба на той бік.
— У випадку з водою ніколи не знаєш, хто тебе там бачить, — задумано пробурмотів Мухоніжка. Бен спантеличено глипнув на нього:
— Що ти маєш на увазі? Хто тебе там повинен бачити? Риби?
— Так, звичайно! — Мухоніжка нервово захихотів. — Риби.
Сірчана шкурка скептично похитала головою і видерлася Лунгу на спину.
— Він таке іноді каже! — пробурчала вона. — Навіть ельфи не мелють таких дурниць. Хоча вони вже багато чого можуть наговорити, якщо ніч довга.
Мухоніжка показав їй гострого язичка. Бен не міг утримати посмішки.
— Залишити рюкзак відкритим? — запитав він гомункулуса.