— Ні-ні, не треба, — відповів Мухоніжка. — Можете його спокійно закривати, мій юний пане. Я звик до темряви.
— Ну, як собі знаєш, — Бен затягнув шворки рюкзака, видерся з ним на спину дракона і міцно прив’язав себе ременями до зубців Лунга. Потім витягнув із кишені компас. Він стане їм у пригоді найближчими днями і ночами, якщо вони не хочуть покладатися лише на нюх Сірчаної шкурки. Перед ними на багато кілометрів вперед була вода, суцільна вода. Узбережжя, яке могло бути за орієнтир, тут просто не існувало — самі лише зірки, на яких ніхто з них до пуття не розумівся.
— Чи всі готові? — гукнув до них Лунг, в останній раз обтрушуючи з луски пісок пустелі і розправляючи крила.
— Готові! — озвалася Сірчана шкурка. Лунг звівся у темне небо і полетів назустріч місяцеві.
Була чудова, тепла, зоряна ніч. Гористе узбережжя незабаром зникло вдалині. Загалом весь материк так само зник у темряві, і попереду, позаду, праворуч і ліворуч від них була вода, і тільки вода. Зрідка на хвилях внизу миготіли вогні корабля. Повз пролітали морські птахи і, помітивши Лунга, сахалися вбік із гортанними криками.
Незабаром, вже близько півночі, Сірчана шкурка раптом злякано скрикнула і схилилася до шиї дракона.
— Лунгу! — закричала вона. — Лунгу! Ти бачив місяць?
— А що з ним таке? — запитав дракон. Річ у тім, що він весь час дивився лише на хвилі внизу. Вигук Сірчаної шкурки змусив його підвести голову. Крила у нього наче свинцем налилися від того, що він побачив.
— Що сталося? — Бен злякано перехилився через плече Сірчаної шкурки.
— Місяць, — схвильовано сказала вона. — Він червоніє.
Тепер так само Бен це помітив. Місяць поволі набував мідно-червоного кольору.
— І що це означає? — запитав він розгублено.
— Це означає, що зараз він зникне! — вигукнула Сірчана шкурка. — Настає місячне затемнення, прокляте, капосне місячне затемнення. І саме зараз — не раніше і не пізніше! — вона з розпачем подивилася вниз, де шуміло і пінилося море.
Лунг летів все повільніше. Він важко змахував крилами, наче на них висів невидимий тягар.
— Лунгу, ти летиш занадто низько! — крикнула Сірчана шкурка.
— Я не можу інакше! — втомлено гукнув у відповідь дракон. — Я почуваюся слабким, як новонароджене каченя, Сірчано шкурко!
Бен подивився на небо, де місяць визирав серед зірок немов іржава монета.
— Таке з нами вже бувало, — жалібно сказала Сірчана шкурка. — Але це сталося над землею! Що ж нам робити?
Лунг опускався все нижче і нижче. Бен вже відчував на губах солону піну хвиль. І раптом, в останньому світлі червоних променів, які ще кидав на хвилі вмираючий місяць, він побачив удалині кілька острівців. Але, щоправда, якихось дивних острівців. Вони виринали з хвиль, наче затонулі пагорби.
— Лунгу! — загорлав Бен. Гуркіт моря заглушав його голос, але у дракона був добрий слух. — Там, попереду! — волав Бен. — Там попереду острови, бачиш? Спробуй приземлитися на них!
Тієї ж миті чорна тінь Землі закрила Місяць. Лунг стрімко полетів вниз, як підстрелена птиця, але перший з дивнуватих острівців був уже під ним. Бену і Сірчаній шкурці здалося навіть, що він росте їм назустріч просто з розбурханого моря. Дракон скоріше впав, аніж приземлився на острів. Бен із Сірчаною шкуркою мало не вилетіли зі своїх ременів. Хлопець тремтів із переляку, мала кобольдиха почувалася не набагато краще. Лунг, зітхнувши, повалився на бік і став злизувати з лап солону воду.
— Маслюк і луговий опеньок! — Сірчана шкурка скотилася на тремтячих лапах зі спини Лунга. — Ця подорож буде мені коштувати ста років життя, та де там, п’ятисот, тисячі! Бр-р! — вона обтрусилася і глянула вниз із крутого обриву, об який розбивалися чорні хвилі. — Непогане купання могло вийти!
— Не розумію! — Бен спускався хвостом Лунга, перекинувши рюкзаки через плече. — На мапі у цьому місці немає ніяких островів!
— Це лише зайвий раз доводить, що твоя мапа нікуди не годиться, — зауважила Сірчана шкурка. — Я завжди це казала! — Вона озирнулася, принюхуючись. — Дивно, пахне рибою.
Бен знизав плечима:
— Що ж тут дивного? Адже ми посеред моря.
— Ні, ні, — Сірчана шкурка похитала головою. — Цей острів пахне рибою, розумієш?
Лунг знову звівся на ноги і придивився до поверхні, на якій стояв.
— Ви лише погляньте! — сказав він. — Цей острів вкритий риб’ячою лускою. Наче… — він підвів голову і подивився на своїх супутників.
— Наче гігантська риба! — Прошепотів Бен.
— Залазьте мені на спину! — скомандував Лунг. — Мерщій!