У цю мить острів задвигтів у них під ногами.
— Тікаймо! — вигукнула Сірчана шкурка, підштовхуючи Бена до дракона. Ноги у них ковзали слизьким лускатим горбом. Лунг схилив шию їм назустріч, і поки острів все вище виринав із хвиль, вони видерлися вгору його рогом, перелізли, чіпляючись за гребінь, на спину, і там тремтячими пальцями прив’язали ремені.
— Але ж місяць! — вигукнув Бен у розпачі. — Адже місяця все ще немає! Як же ти зібрався летіти, Лунгу?
Він був правий. Чорна діра зяяла на небі у тому місці, де мав бути місяць.
— Доведеться спробувати! — сказав дракон і розправив, крила. Утім, хоч як він старався, тулуб його ані на сантиметр не піднявся в повітря. Бен і Сірчана шкурка з жахом перезирнулися.
Раптом перед ними з гучним плескотом випірнула з води величезна голова. Осоружні плавці звисали з неї, як пір’я з дамського капелюшка. З-під важких повік глузливо дивилися косо поставлені очі, а між двох гострих, як голки, зубів, що стирчали з вузької пащі, стримів роздвоєний язик.
— Морський змій! — заволав Бен. — Ми приземлилися на морського змія!
Змій підводив із води нескінченно довгу шию, аж поки його голова опинилася просто над Лунгом. Дракон стояв як укопаний на його лускатому горбу.
— Ні, ви тільки подивіться! — сказав змій несподівано м’яким, співучим голосом. — Які рідкісні гості відвідали моє солоне водяне царство! Що ж пригнало вогняного хробака, людське дитинча і волохатого кобольда у відкрите море, де ані каменю, ані землі? Невже їм просто заманулося наловити слизької сріблястої рибки? — Язик змія танцював над головою Лунга, як голодний звір.
— Пригніться! — шепнув Лунг до Сірчаної шкурки і Бена. — Пригніться нижче за моїми зубцями!
Сірчана шкурка негайно послухалася, а Бен продовжував сидіти з роззявленим ротом, витріщившись на змія. Він був такий гарний, такий казково прекрасний! Цієї безмісячної ночі, коли, освітлені лише сяйвом зірок, мільйони його лусочок все одно палахкотіли так, немов кожна спіймала в себе веселку. Змій помітив здивування Бена і подивився на нього згори з глузливою посмішкою. Хлопчик був завбільшки за тремтливий кінчик його язика.
— Та сховай ти нарешті голову, — засичала Сірчана шкурка. — Чи ти хочеш, щоб він її тобі відкусив?
Але Бен її не послухався. Він відчував, як Лунг напружує кожен свій м’яз, немов готуючись до сутички.
— Нам нічого не треба у твоєму царстві, змію, — голосно промовив дракон, і голос його звучав як тоді, коли він на старій фабриці врятував Бена від людей. — Мета нашої подорожі лежить далеко за морем.
Тіло морського змія здригнулося. Відітхнувши, Бен із полегшенням зрозумів, що той сміється.
— Ось воно як, за морем? — просичав змій. — Ну, наскільки я знаю вашу вогнедишну породу, тобі потрібен місяць, щоб піднятися в повітря, тому доведеться тобі погостювати у мене, поки він знову не з’явиться. Але ти не бійся. Я опинився тут із цікавості, тільки через невгамовну свою цікавість. Я хотів дізнатися, чому від самого заходу сонця в мене так свербить луска, яка вже більше сотні років не свербіла. Одна казкова істота притягує іншу, ти напевно чув про це правило?
— Воно мене вже трохи втомило, — відповів Лунг, але Бен відчув, як поступово розслабляються його м’язи.
— Втомило? — Змій похитав із боку в бік струнким тілом. — Але ж виключно завдяки цьому правилу чорний місяць не втопив тебе і твоїх друзів, — змій опустив свою гостру морду на рівень голови Лунга. — То звідки ти летиш? І куди саме? Таких, як ти, я не бачив від того дня, як твоїм срібним родичам не дали тут скупатися і вони зникли з мого царства.
Лунг випростався.
— Тобі відома ця історія? — запитав він. Змій посміхнувся і випростав у хвилях своє довжелезне тіло:
— Ну звичайно. Я навіть був при цьому присутній.
— Ти був при цьому присутній? — Лунг відступив на крок. Із його грудей вихопилось гарчання. — То це ти був тим морським чудовиськом! Це ти їх прогнав!
Сірчана шкурка перелякано обхопила руками Бена.
— Ні, тільки не це! — простогнала вона. — Стережись, зараз він усіх нас ізжере!
Але змій лише глузливо подивився згори вниз на Лунга.
— Я? Що за дурня! Я ганяю лише кораблі. Це був дракон. Такий самий дракон, як ти, тільки набагато, набагато більший і панцир у нього був із золотої луски.
Лунг недовірливо дивився на нього. Змій кивнув:
— Очі у нього були червоні, як вмираючий місяць, і в них палали жадібність і жага до вбивства, — сумний спогад зігнав посмішку з гострої морди змія.