— Тієї ночі, — розповідав він, похитуючись на морських хвилях, — твої родичі прилетіли з гір до моря, як робили це завжди на місяць уповні. Ми з сестрою підпливли зовсім близько до берега, так близько, що могли роздивитися обличчя людей, які сиділи перед своїми хатинами і чекали на драконів. Ми ховалися під водою, щоб не лякати їх, тому що люди бояться того, чого не знають, особливо якщо воно більше за них самих. До того ж, — він посміхнувся, — змій вони чомусь узагалі не люблять.
Бен засоромлено опустив голову.
— Дракони, — продовжував змій, — купалися в пінистих морських хвилях, і здавалося, що вони зроблені з місячного сяйва, — він глянув на Лунга. — Люди на березі посміхалися. Ваша порода вгамовує гнів, який вони завжди тримають напоготові. Ви, дракони, розганяєте їхній смуток. Тому вони називають вас «ті, що приносять щастя». Але тієї ночі, — змій тихо засичав, — декому закортіло звідати щастя у полюванні. Вода пінилася навколо його величезної морди, коли він виринув із морських глибин. На хвилях захиталися мертві риби. Перелякані дракони розправили було мокрі крила, але місяць раптом закрили хмари чорних птахів. Немає такої хмари, що могла б забрати в місяця його силу, хай хоч якою чорною вона було. Але птахи впоралися із цим. Їхнє чорне пір’я увібрало в себе місячне сяйво, і хоч як стріпували дракони крилами, злетіти вони вже не могли. Тут би їм усім і гаплик, але ми з сестрою кинулися на чудовисько.
Морський змій з хвилину помовчав.
— Ви його вбили? — запитав Лунг.
— Ми намагалися, — відповів змій. — Ми обвилися навколо його панцира і заткнули йому пащу своїми тілами. Але його золота луска була холодна як лід, і холод проймав нас наскрізь. Незабаром нам довелося його випустити, але чорні птахи розлетілися при вигляді нашої атаки, і місяць дав драконам силу полетіти. Люди на березі дивилися, зціпенівши з жаху і смутку, як дракони летять уздовж течії Інду і ховаються у темряві. Чудовисько ж занурилося у хвилі, і хоч скільки ми з сестрою шукали його в найглибших глибинах, нам не вдалося напасти на слід. Чорні птахи з гучним карканням полетіли геть. Але дракони не повернулися, хоча люди ще багато разів виходили на місяць уповні до берега і чекали їх.
Коли змій закінчив свою розповідь, ніхто не вимовив ані слова. Лунг подивився на чорне небо.
— І більше ти ніколи про них не чув? — запитав він. Змій повільно погойдувався з боку на бік.
— Чуток ходить багато. Водяники і русалки, які часто піднімаються вгору Індом, розповідають про долину високо-високо в горах, на дно якої падає іноді тінь дракона, який летить у небі. Розповідають також, що кобольди допомогли драконам сховатися. Дивлячись на твою супутницю, — він поглянув на Сірчану шкурку, — я починаю думати, що це не так вже неймовірно, правда?
Лунг нічого не відповів. Він стояв, поринувши в свої думки.
— Хотіла б я знати, де це чудовисько, — пробурчала Сірчана шкурка. — Щось мені не подобається, що воно так просто з’являється і знову зникає.
Змій пригнув голову, так що його язик торкнувся гострих вух Сірчаної шкурки.
— Це чудовисько у спілці з силами води, кобольде, — прошепотів він. — Усі дракони вміють плавати, хоч вони істоти вогняної стихії. Але цей панує над водою, вода йому служить — набагато краще, аніж мені самому. Я ніколи більше не бачив цього дракона, але іноді я відчуваю, як із самої глибини морської безодні повіває холодом. І тоді я знаю — це дракон у золотому панцирі вирушив на полювання.
Лунг усе ще мовчав.
— Золото, — пробурмотів він. — Він був золотий. Це тобі нічого не нагадує, Сірчана шкурко?
Мала кобольдиха спантеличено подивилася на нього:
— Ні, а що? Хоча… постривай…
— Старий дракон! — сказав Лунг. — Він застерігав нас від Золотого. Пригадуєш, тоді, перед вильотом. Дивно, чи не так?
Бен раптом ляснув себе по лобі.
— Золотий! — вигукнув він. — Ну звичайно! Золота луска! — Він квапливо розкрив рюкзак. — Вибач, Мухоніжко, — сказав він гомункулусу, який висунув заспану голову з його речей. — Я просто шукаю свою торбинку. Мені потрібна луска.
— Луска? — гомункулус миттю прокинувся.
— Так, я хочу показати її змієві, — Бен обережно дістав золоту пластину, що лежала між двома іншими подарунками. Мухоніжка стривожено висунувся зі свого теплого укриття.
— Якому ще змію? — запитав він, визирнув із рюкзака і, зойкнувши з переляку, знову зник у светрах Бена.
— Гей, Мухоніжко! — Бен витягнув його звідти за комір. — Не бійся! Він, звичайно, великий, але дуже привітний. Чесне слово.
— Привітний? — пробелькотів Мухоніжка і знову зарився якомога глибше. — За таких розмірів привітність теж небезпечна!