Кремінна борода заклопотано озирнувся. Розривати зубами було абсолютно нікого — за винятком, звичайно, його самого. Але Кропивнику явно було потрібно щось більше. Він пошукав очима, які нещадно сльозилися і побачив кактус, який стирчав із піску, наче стовп. Зі злісним гарчанням він кинувся до нього.
— Стійте, ваше золоте сіятельство! — вигукнув Кремінна борода, але було вже пізно. Кропивник із насолодою застромив зуби в кактус — і з виттям відсахнувся. Тисячі дрібних голок встромилися йому в ясна — єдине місце на його тілі, не захищене панциром.
— Витягни їх, чистильнику панцира! — заволав він. — Витягни ці колючі, пекучі штуки!
Кремінна борода поспіхом скотився вниз величезною мордою, сів на страхітливих передніх зубах і взявся до роботи.
— Він мені за це заплатить! — ревів Кропивник. — Він заплатить мені окремо за кожну колючку, цей дурний гомункулус. Треба негайно знайти воду. Воду! Я не можу більше залишатися в цій клятій пустелі!
І раптом навколо розжованого кактуса здійнявся пісок, немов тонке покривало, і в розпеченому повітрі виникла істота, яка, здавалося, змінювалася на вигляд із кожним подихом пустельного вітру. Його піщане тіло росло і витягалося, аж поки перед Кропивником не з’явився загорнутий у ряднину вершник на тонконогому верблюді. Його розвіяний бурнус був зітканий з тисяч піщинок, як, власне, вся його постать.
— Тобі потрібна вода? — прошепотів вершник. Голос його звучав як хрускіт піску. Кремінна борода скрикнув і гепнувся сторч головою з морди свого господаря. Кропивник від несподіванки закрив сколоту шпичаками пащу.
— Ти хто такий? — загарчав він на піщаного вершника. Прозорий верблюд гарцював просто перед носом гігантського дракона і, схоже, анітрохи його не боявся.
— Я піщана людина, — прошелестіла дивна істота. — І я повторюю своє запитання: тобі потрібна вода?
— Так! — гаркнув Кропивник. — Що за дурне запитання! Потрібна, звичайно!
Піщана людина тріпотіла, як діряве вітрило на вітрі.
— Я дам тобі воду, — видихнув він. — Але що я за це отримаю?
Кропивник гнівно сплюнув кактусовими колючками:
— Що ти за це отримаєш? Я не стану тебе їсти! Ось тобі й винагорода.
Піщана людина розсміялася. Рот її був просто дірою в обличчі з піску.
— Що я за це отримаю? — запитав він знову. — Кажи, жерстяний велетню!
— Пообіцяйте йому що-небудь, — прошепотів Кремінна борода на вухо Кропивнику. Але Кропивник опустив роги, пихкаючи з люті. Брязкаючи панциром, він рвонувся вперед і клацнув пащею. На зубах у нього заскрипіло, а піщана людина розсипалася. Прокашлявшись від піщинок, які потрапили йому в пащеку, Кропивник вишкірив зуби в задоволеній усмішці.
— Так тобі й треба! — гаркнув він і хотів вже було повернутися, щоб рушати далі, аж раптом Кремінна борода скажено затарабанив по його панциру.
— Ваше золоте сіятельство! — заверещав він. — Ось там! Ось там, ви лишень подивіться!
Там, де щойно розсипалася піщана людина, з піску раптом виросли дві нові. Вони високо здіймали кулаки, крізь які проходило яскраве сонячне світло, і раптом у пустелі здійнявся вітер.
— Тікаймо звідси, ваше золоте сіятельство! — закричав Кремінна борода. Але було вже пізно.
Вітер із виттям промчав дюнами, і там, де він піднімав і жбурляв пісок, із землі виростали нові піщані люди. Вони галопом поскакали верхи на своїх верблюдах просто на Кропивника і оточили його. Величезна, непроникна хмара з піщаних тіл огорнула дракона.
Кропивник люто кусався, як оскаженілий собака. Він хапав зубами тонкі ноги верблюдів і розвіяні накидки вершників. Але за кожну загиблу піщану людину, яку йому вдавалося схопити, з піску пустелі повставало дві нові. Здіймаючи куряву, вони гарцювали, взявши його в кільце, все швидше і швидше. Кремінна борода з переляку насунув капелюх на очі. Кропивник ревів, гарчав, бив лапами, знову й знову клацаючи своєю страхітливою пащею. Але на зубах у нього залишався тільки пісок, скрипучий, сипучий, такий що дряпає піднебіння і дряпає горло. З кожним колом, яке об’їжджали навколо нього піщані люди, Кропивник потопав у піску все глибше, аж поки навіть голова його з гарчанням сховалася під купою піску. Коли піщані вершники притримали своїх верблюдів, золотий дракон і його чистильник панцира зникли. Лише величезний піщаний пагорб видавався серед дюн. Якийсь час верблюди, форкаючи, ще стояли навколо, і піщані плащі вершників майоріли на вітрі. Потім по дюнах пронісся новий порив вітру, і піщані люди розсипалися, зникнувши у пустелі.
Гадюка, яка невдовзі проповзала гарячим піском, раптом почула, як у дивному пагорбі щось шкребеться. На поверхні з’явилася маленька голова у великому капелюсі.