— Ваше золоте сіятельство! — вигукнула голова, скинула капелюха і витрусила два наперстки піску. — Перемога! Я виліз назовні.
Гадюка хотіла було непомітно підповзти ближче, щоб подивитися, чи не їстівна ця істота, але тут із піщаного пагорба виринула огидна морда і своїм смердючим диханням відігнала її за найближчу дюну.
— Давай, чистильнику панцира! — гаркнув Кропивник. — Швидше відкопуй мене! І зітри мені з очей цей триклятий пісок!
У дельті Інду
Місяць і зорі були закриті хмарами, коли морський змій підплив до пакистанського узбережжя. Бен розрізняв у темряві хатинки на пласкій мілині, човни, витягнуті на берег, і гирло величезної річки, що вливалася у море своїми незліченними рукавами.
— Це тут, — просичав змій до хлопчика. — Саме сюди прилітали дракони, поки їх не прогнало чудовисько. Річка — це Інд, його називають ще Священним Синдху. Підводьтеся ним угору, і він приведе вас до Гімалаїв.
Змій ковзнув повз села, де перед багатьма хижками горіли ліхтарі, і причалив до дельти Інду. Земля між рукавами річки була вологою і мулистою; на ній сиділи суцільними рядами білі чайки, сховавши дзьоб під крило. Вони перелякано здійнялися в повітря, коли змій висунув на прибережний пісок величезну голову. Пташиний гомін розірвав тишу ночі.
Бен зіскочив із голови змія на вологий пісок і подивився убік села, але його приховували низькі пагорби.
— Там, в очереті, — сказав морський змій, підводячи шию, — можна сховати Лунга, поки ти розвідаєш, чи зберегли твої одноплемінники в селі добре ставлення до драконів.
— Спасибі тобі, — сказав Лунг, спускаючи Сірчану шкурку зі своєї спини. — Так добре було відпочити хоч трохи!
Змій схилив шию з легким сичанням.
— Річка тут мілка, — сказав він Бену. — Ти можеш перейти убрід, коли зберешся в село. Я довіз би тебе туди, але рибалки, побачивши мене, так злякаються, що потім багато днів не наважаться вийти в море.
Бен кивнув.
— Я, мабуть, одразу й піду, — сказав він. — Гей, Мухоніжко! — Він відкрив рюкзак. — Можеш знову висунути ніс. Ми на суші.
Заспаний гомункулус виповз із нагрітих речей хлопчика, висунув голову з рюкзака і тут же втягнув її назад.
— На суші, на суші! — забурчав він. — Та тут ще всюди вода!
Бен насмішкувато похитав головою:
— Підеш зі мною в село або побудеш тут із Лунгом та Сірчаною шкуркою?
— Із Сірчаною шкуркою? Ну вже ні, — поспішно відповів Мухоніжка. — Краще вже я піду разом із тобою!
— Гаразд, — Бен знову затягнув рюкзак.
— Ми сховаємося ось там, — сказала Сірчана шкурка, показуючи на мілину, густо зарослу очеретом. — Цього разу я вже не забуду затерти наші сліди.
Бен кивнув. Коли він повернувся, щоб попрощатися з морським змієм, берег був порожній. Далеко в морі Бен помітив три мерехтливі горби, що здіймалися над водою.
— Отакої! — пробурмотів він розчаровано. — Уже поплив!
— Хто швидко приходить, той і йде швидко, — зауважила Сірчана шкурка, розгризаючи гострими зубами лист очерету. Лунг подивився на небо, де крізь хмари саме визирнув місяць.
— Сподіваюся, ця жінка справді знайшла те, що може замінити місячне сяйво, — пробурмотів він. — Хто знає, чи не підведе нас місяць знову, як цього разу над морем, — він, зітхнув, і підштовхнув мордою Сірчану шкурку. — Ну, давай затирати сліди.
Вони безшумно і швидко взялися до справи. А Бен пішов із Мухоніжкою шукати Зібеїду Халіб, фахівця з драконів.
Несподівана зустріч
Чайки з криками шугнули в нічне небо, коли Бен ступив у теплу воду річки. Піщаними берегами повзали гігантські черепахи, які припливали сюди, щоб відкласти яйця. Але Бену було не до них.
Він, зітхнувши, глянув на візитівку фахівця з драконів, отриману від Барнабаса Візенгрунда. Користі з неї було небагато. На ній стояли дві адреси: одна в Лондоні, друга в Карачі, а також ім’я: Зібеїда Халіб. Бен подивився на море. Над обрієм з’явилася ясна смуга. Гарячі пальці дня вже почали тіснити ніч.
— Може, мені просто сунути цю картку під ніс кільком дітлахам? — пробурмотів Бен. — Хтось із них вже точно знатиме, де вона живе.
Тут Мухоніжка раптом смикнув його за вухо. Він вже виповз із рюкзака і розташувався у Бена на плечі.
— Вони не зможуть прочитати картку, — сказав він.
— Чому це? — Бен наморщив лоба. — Я ж можу її прочитати: Зі-беї-да Ха-ліб.