— Чуєш, Мухоніжко? — запитав Бен, повертаючи голову до чоловічка у себе на плечі.
Але Мухоніжка був занурений у свої думки. Перед очима в нього стояли щасливі обличчя місцевих жителів, коли Лунг прийшов до їхнього села. Вже двічі траплялося Мухоніжці бувати в людському селищі зі своїм господарем, однак поява Кропивника нікого не робила щасливим. Він приносив із собою лише страх. І насолоджувався цим.
— Щось трапилося, Мухоніжко? — стурбовано запитав Бен.
— Ні-ні, нічого, юний пане, — відповів гомункулус і провів рукою по чолу, ніби відганяючи сумні думки. Професор торкнувся плеча Бена:
— Ти навіть не уявляєш, як мені кортить про все детально тебе розпитати! Скажи хоча б одне, — він подивився на небо, але круків було поки не видно. — Джин знав відповідь? Ти правильно поставив питання?
Бен усміхнувся:
— Так, тільки він висловлювався трохи загадково.
— Загадково? Це вже вони полюбляють, ці джини, але… — професор похитав головою. — Ні-ні, про те, що він сказав, ти мені розповіси пізніше, коли ми зустрінемося з Вітою. Вона заслужила почути це. Без неї я б точно не зважився летіти сюди цим чортовим літаком. Крім того, відтоді, як я почув про шпигунів, я вважаю за краще бути обережним.
Мухоніжка нічого не міг із собою вдіяти — почувши слово «шпигун», він здригнувся всім тілом.
— Мухоніжко, дорогий, — сказав професор, — у тебе хворий вигляд. Ти, може, погано переносиш польоти?
— Мені теж здається, що він має поганий вигляд, — погодився Бен, стривожено поглядаючи на гомункулуса збоку.
— Ні-ні, — вичавив із себе гомункулус. — Зі мною все гаразд. Це просто через спеку. Я до неї не дуже звик, — він утер піт із чола. — Я створений для холоду. Для холоду і темноти.
Бен здивовано подивився на нього:
— Як це? Я гадав, що ти родом з Аравії?
Мухоніжка відповів переляканим поглядом:
— З Аравії? Так, звичайно, але…
Барнабас Візенгрунд несамохіть допоміг гомункулусу виплутатися з незручної ситуації.
— Вибачте, що я вас перебиваю, — сказав він, показуючи вперед, — але ми вже майже прийшли. Там нагорі — гробниця. А ось моя Віта! — Він помахав рукою і раптом перелякано опустив її. — Не може бути! Ти Бачиш, Бене?
— Так, — відповів хлопчик, спохмурнівши. — Нас вже чекають два жирні круки.
Біля гробниці Володаря драконів
Гробниця Володаря драконів стояла на круглій вершині невисокого пагорба. Сірі колони робили її схожою на маленький храм. До гробниці вели четверо сходів, спрямованих, відповідно, до всіх сторін світу. Біля північних сходів вершниці злізли зі спини Лунга, і Зібеїда Халіб повела дракона вгору стертими сходинками. Гіневер тягнула за собою Сірчану шкурку і махала рукою матері, що стояла, чекаючи, нагорі, серед колон. Об її ноги терлися три кішки, але, завбачивши дракона, вони дременули геть.
Гробниця виглядала дуже давньою. Кам’яна баня, що спиралася на колони, збереглася добре, натомість склеп під нею місцями був зруйнований. Білі кам’яні стіни прикрашав різьблений орнамент із квітів і листя.
Коли Лунг підвівся сходами, обидва крука, що сиділи на крівлі, здійнялися і з карканням полетіли геть. Але далеко вони не відлетіли — на безхмарному небі чітко вирізнялися дві чорні точки. Мавпи, що прилаштувалися на верхніх сходинках, із вереском стрибнули вниз і видерлися на дерева біля підніжжя пагорба. Лунг пройшов із Зібеїдою між колон гробниці і схилив шию перед дружиною професора.
Віта Візенгрунд відповіла поклоном. Вона була майже така ж худа і висока, як її чоловік. У темному волоссі вже виблискувала сивина. Посміхаючись, вона обняла дочку і подивилася спершу на дракона, потім на Сірчану шкурку.
— Як добре бачити вас усіх! — сказала вона. — А де ж Володар драконів?
— Він тут, люба, — сказав Барнабас Візенгрунд, підводячись із Беном на останню сходинку. — Він саме запитував, чому це місце називається «гробницею Володаря драконів». Розкажеш йому?
— Ні, нехай це зробить Зібеїда, — відповіла Віта Візенгрунд. Вона посміхнулася Бену і присіла разом із ним на спину кам’яного дракона, який охороняв гробницю.