— Розумієш, легенда про Володаря драконів була майже забута, — шепнула вона, — поки Зібеїда не відкрила її знову.
— Так, це правда. Хоча історія справжня, — Зібеїда Халіб подивилася на небо. — 3 цих круків не можна зводити очей, — пробурмотіла вона. — Котів вони анітрохи не бояться. Отже, щодо легенди… — жінка притулилася до голови кам’яного дракона. — Років триста тому, — вона глянула на Бена, — жив у цьому селі хлопчик, приблизно твого віку. Коли місяць був уповні, він приходив на берег і дивився, як із гір спускаються дракони купатися у місячному сяйві. Однієї з таких ночей він стрибнув у воду, поплив і видерся на спину одному з драконів. Дракон не заперечував, і хлопчик так і сидів у нього на спині, аж поки дракон здійнявся з води і полетів разом із ним. Родина спочатку була в розпачі, але кожного разу, коли поверталися дракони, так само повертався хлопчик, і так тривало рік за роком, аж поки волосся його посивіло. Тоді він повернувся в село, щоб побачити своїх братів і сестер, а також їхніх дітей і онуків. Але не встиг він повернутися, як захворів, та так сильно, що ніхто не міг йому допомогти. І ось одного разу вночі, коли виснажлива лихоманка нещадно трусила Володаря драконів, із гір спустився дракон. Він прийшов у село, хоч місяця на небі не було, зупинився перед хатиною Володаря драконів і обгорнув її блакитним полум’ям. Лише на світанку він полетів геть. А Володар драконів видужав і прожив ще багато-багато років, так багато, що настав час, коли ніхто вже їх не лічив. І поки він був живий, на поля селян щороку випадало достатньо дощу, а тенети в рибалок були завжди повні риби. Коли ж він врешті-решт помер, то люди з поваги до нього та до драконів спорудили цю гробницю. Проти ночі після його похорону до неї знову прилетів дракон і дихнув своїм полум’ям на білі стіни. Розповідають, що від того часу будь-який хворий, що торкається рукою цього каміння, набуває зцілення. А коли ночі стають холодними, змерзлі люди приходять сюди грітися, тому що ці камені завжди випромінюють тепло, ніби в них живе вогонь дракона.
— Це правда? — запитав Бен. — Про теплі камені? Ви самі перевіряли?
Зібеїда Халіб посміхнулася.
— Звичайно, — сказала вона. — Усе саме так, як розповідає легенда.
Бен провів рукою по стародавніх мурах, затримавшись на кам’яній квітці орнаменту. Потім він подивився на Лунга.
— Ти не розповідав мені, що володієш такою силою, — сказав він. — А тобі траплялося вже когось зцілити?
Дракон кивнув і нахилився до нього:
— Звичайно. Кобольдів, поранених звірів — усіх, хто ставав під моє полум’я. От лишень людей не зцілював ніколи. Там, де ми із Сірчаною шкуркою жили, люди гадають, ніби полум’я дракона спалює й руйнує. А ти хіба думав інакше?
Бен похитав головою.
— Мені, звичайно, не хотілося б вам заважати розповідати гарні легенди, — буркнула Сірчана шкурка, — але ви тільки погляньте у небо!
Круки знову підлетіли ближче і з хрипким карканням кружляли над банею гробниці.
— Пора відігнати цих хлопців, — Сірчана шкурка присіла поруч із Беном на кам’яного дракона і сунула руку в свій рюкзак. — Відтоді, як ми позбулись того крука над морем, я весь час ношу з собою добру жменю каміння.
— Ага, ти хочеш застосувати слину кобольда, — сказала Віта Візенгрунд. Сірчана шкурка відповіла задоволеною посмішкою:
— Саме так. Ось дивись, — вона вже хотіла плюнути собі на лапу, але Мухоніжка раптом зіскочив з плеча Бена їй на шию.
— Сірчана шкурко, — схвильовано закричав він, — Сірчана шкурко, нехай Лунг дихне полум’ям на твій камінь!
— Навіщо? — Сірчана шкурка здивовано подивилася на нього, а потім невдоволено зморщила ніс. — Чого тобі взагалі треба, крихітко? Не лізь у справи, на яких не розумієшся. Це чари кобольдів, ясно? — І вона знову витягла губи, щоб плюнути на камінь.
— Вперта гостровуха кішко! — заволав Мухоніжка в розпачі. — Невже ти не бачиш, що це не звичайні круки? Чи в тебе очі лише на те, щоб відрізняти один гриб від іншого?
Сірчана шкурка злобно загарчала на нього:
— Що ти верзеш? Звичайні собі круки.
— Та ні ж бо! — Мухоніжка так збуджено розмахував руками, що мало не впав. — Крук від крука відрізняється, всезнайко ти наша! І цих круків ти можеш лише розлютити своїми безглуздими камінчиками. Вони полетять і поскаржаться своєму господареві. Вони розкажуть йому, де ми, і він нас знайде, і тоді…
— Не хвилюйся так, Мухоніжко, — сказав Бен, заспокійливо поплескуючи гомункулуса по спині. — То що ж нам робити?
— Полум’я дракона! — вигукнув Мухоніжка. — Я читав про це в одній книзі. У книзі професора. Воно може…