— Кропивник взагалі дуже дивний, — сказав Барнабас Візенгрунд, притулившись до колони. — Я не встиг розповісти цього нікому, крім Віти і Зібеїди, але, коли він до мене з’явився, він виліз із колодязя. Тобто з води. Для істоти, що має вогненну природу, це дивно, чи не так? Звідки він взявся?
Усі розгублено мовчали.
— А знаєте, що саме тут найдивніше? — вів далі Барнабас Візенгрунд. — Що Кропивник досі тут не з’явився!
Усі присутні з жахом перезирнулися.
— Саме через це, любі мої, я сюди й приїхав! — вигукнув Барнабас. — Це чудовисько з’явилося до мене, вимагаючи пластину зі своєї луски. Отже, подумав я, наступного разу воно прийде до Бена. І напевно, нападе на Лунга, тому що воно любить полювати на драконів. Але воно цього не зробило! Замість цього воно засилає до нас своїх шпигунів. Воно оточує ними це село і Зібеїду. Що йому насправді потрібно?
— Мені здається, я це знаю! — сказав Лунг. Він подивився з пагорба вниз, туди, де виблискувало у сонячному світлі море. — Кропивник сподівається, що ми приведемо його до Подолу неба. Ми маємо знайти для нього драконів, яким вдалося тоді від нього втекти.
Бен із жахом подивився на нього.
— Ну звичайно! — вигукнула Сірчана шкурка. — Адже він не знає, куди вони поділися. Коли він сполохав їх тоді, на морі, вони від нього втекли, тому що йому завадив морський змій, і від того часу він втратив їхній слід.
Лунг похитав головою і запитливо подивився на людей:
— Що ж мені тепер робити? Ми вже так близько до мети, але хіба я можу бути впевнений, що він не йде за нами по п’ятах? Якщо я полечу далі, хто може поручитися, що за мною не стежитиме у нічній темряві один із його круків?
Почувши слова дракона, Бен страшенно збентежився.
— Правильно, — сказав він. — Можливо, він давно вже знає, що сказав джин. Адже Мухоніжка бачив тоді в ущелині крука. Прокляття! — Він вгатив кулаком по спині кам’яного дракона. — Ми, мабуть, добряче допомогли цьому чудовиську. Він тільки на нас і чекав. І питання джинові ми поставили саме для нього.
Ніхто не промовив ані слова. Візенгрунди заклопотано переглядалися. І тут раптом Мухоніжка сказав тихо, так тихо, що Бен насилу почув його слова:
— Що сказав джин, Кропивник не знає, мій юний пане! — слова ці вирвалися у Мухоніжки мимоволі, їм, вочевидь, набридло залишатися невимовленими, проковтнутими.
Усі подивилися на нього. Всі.
Сірчана шкурка примружилася, як голодна кішка.
— А звідки ти це знаєш, крихітко? — прогарчала вона загрозливо. — Звідки ти про це так достеменно знаєш?
Мухоніжка не глянув на неї. Він взагалі ні на кого не дивився. Серце у нього калатало так, наче хотіло вистрибнути з вузьких грудей.
— Тому що я був його шпигуном, — відповів він. — Я був шпигуном Кропивника.
Зрадник Мухоніжка
Мухоніжка замружив очі. Він чекав, що Бен зараз скине його із свого плеча, і що Лунг своїм полум’ям перетворить на якого-небудь клопа — але нічого такого не відбулося. Між стародавніх колон просто стало дуже тихо. З суші на море злітав гарячий вітер і куйовдив волосся нещасного гомункулуса.
Оскільки нічого не відбувалося, Мухоніжка знову відкрив очі і кинув швидкий погляд убік. Бен дивився на нього з жахом, із таким жахом і розчаруванням, що у гомункулуса серце ледь не розірвалося від цього погляду.
— Ти?! — насилу вимовив Бен. — Ти?! А… а як же круки?
Мухоніжка подивився на свої тонесенькі ніжки. Вони розпливалися, тому що очі в нього сповнилися сльозами. Вони збігали з його гострого носа і скрапували йому на руку і на коліна.
— Круки — це його очі, — сказав він, схлипуючи, — натомість я був його вухами. Я той шпигун, про якого чув професор. Я все йому розповів: і про те, що у професора дві пластини з його луски, і про те, що ви шукаєте Поділ неба, і що ви збираєтеся поставити запитання джинові, тільки… — він не зміг продовжувати.
— Я так і знала! — гаркнула Сірчана шкурка. Одним стрибком вона опинилася поруч із гомункулусом і схопила його гострими кігтями.
— Відпусти його! — закричав Бен, відштовхуючи кобольдиху.
— Що?! — в Сірчаної шкурки хутро встало дибки з обурення. — Ти навіть тепер збираєшся його захищати? Навіть коли він сам зізнався, що видав нас цьому чудовиську? — вона загарчала, вишкірила зуби і знову підійшла ближче. — Я весь час відчувала, що з цим малим щось негаразд! Але ви з Лунгом просто закохалися в цього красунчика! Ось візьму й відкушу йому зараз голову!