— Нарешті, — каркнув крук, випустивши камінь, який він тримав у дзьобі. — Де ви були весь цей час, господарю? Я кинув більше каменів у це море, ніж буває зірок на небі. Зжеру цього кобольда! Негайно! Ви тільки подивіться!
Він обурено підняв ліве крило, на якому все ще висів камінчик, кинутий Сірчаною шкуркою. Слина кобольда — річ міцна.
— Перестань верещати! — загарчав Кропивник. — І забудь про кобольда. Куди запропав цей Мухоніжка? Що він робив, коли підслуховував відповідь джина? Напхав собі родзинок у вуха? У цій чортовій пустелі, куди він мене послав, немає навіть кінчика драконового хвоста!
Крук відкрив дзьоба, знову закрив його і знову відкрив.
— Пустеля? Яка пустеля? — Здивовано каркнув він. — Про що ви говорите, господарю? Срібний дракон давно полетів за море, і Мухоніжка з ним разом. Останній раз я бачив його на спині морського змія. Хіба він вам не доповідав? — Крук знову обурено здійняв крило:
— Це чаклунські штучки кобольда. Саме тому я вас кликав. А Мухоніжка навіть пальцем не ворухнув, щоб перешкодити цій волохатій морді.
Кропивник спохмурнів.
— Над морем? — грізно прогарчав він. Крук трохи нахилився вперед.
— Хазяїне! — покликав він. — Я вас дуже погано бачу, мій повелителю.
Кропивник із роздратуванням ще раз плюнув у миску.
— Отак! — озвався крук. — Отак я бачу вас краще.
— Над яким ще морем? — визвірився на нього Кропивник.
— Та ви його знаєте, господарю! — відповів крук. — Ви навіть цього змія знаєте. Згадайте ту ніч, коли ви вийшли полювати на драконів, які купалися? Я впевнений, що це той самий змій, що завадив вам тоді.
— Замовкни! — гаркнув Кропивник. Від люті він мало не розбив лапою кактусову миску і, рикаючи, занурив кігті в пісок. — Нічого я не пригадую! І тобі раджу забути. А тепер згинь, мені треба подумати.
Крук злякано відсахнувся.
— А як щодо кобольда? — несміливо каркнув він. — Як бути з кобольдом?.
— Згинь! — заволав Кропивник. Відображення крука розпливлося і зникло, і в зеленій калюжці знову відбивалося саме лише сонце пустелі.
— Мухоніжко! — загарчав Кропивник. Він схопився і з ревінням вдарив хвостом по піску. — Ця смердюча істота! Виродок тонконогий! Гостроносий кретин! Він справді наважився збрехати мені! — Очі Кропивника спалахнули вогнем. — Я його розтопчу! — Горлав він на всю пустелю. — Розтрощу, як горіх, проковтну, як його братиків! Р-р-р-р! — Він роззявив пащу і так голосно загарчав, що Кремінна борода затремтів, кинувся на пісок і натягнув капелюх на вуха.
— Марш до мене на спину, чистильнику панцира! — гаркнув на нього Кропивник.
— Вже лечу, ваше золоте сіятельство! — пробелькотів гном. Ноги в нього підгиналися, коли він біг до хвоста свого господаря, однак нагору він видерся так швидко, що капелюх мало не злетів у нього з голови.
— Тепер нарешті додому, ваше золоте сіятельство? — запитав він.
— Додому? — Кропивник хрипко засміявся. — Ми зараз вирушаємо на полювання. Але спочатку ти розповіси цьому зраднику Мухоніжці про мою жахливу загибель у пустелі.
— Про вашу…
— Я спікся, бовдуре! — гаркнув на нього Кропивник. — Спікся в гарячому піску, занесений величезним барханом, засмажився чи зсохнувся — вигадай, що хочеш. Але звучати це повинно правдоподібно, так правдоподібно, щоб зрадник застрибав від радості і, нічого не підозрюючи, вивів нас на здобич!
— Але, — Кремінна борода, відсапуючись, видерся на величезну голову господаря, — де ж ви тепер знайдете цього Мухоніжку?
— Не турбуйся, знайду, — відповів Кропивник. — Я приблизно собі уявляю, куди вирушив срібний дракон. Але нам потрібна для твоєї вистави велика водойма. А якщо тобі не вдасться розіграти свою роль так, щоб він повірив кожному слову, — Кропивник скривив пащеку в огидній усмішці, — я зжеру тебе, гноме!
Кремінна борода здригнувся. Кропивник вмочив чорний кіготь у калюжку слини — і зник, немов привид, із Великої пустелі. Лише сліди його величезних лап залишилися на піску та опахало Кремінної бороди. Але вітер пустелі незабаром навіки замів і те, і друге.
Повернення Володаря драконів
Біля гробниці Володаря драконів було темно, хоч зовні нещадно пекло полуденне сонце. Лише кілька запорошених променів проникало туди крізь тріщини в мурах і спадало на дивний орнамент, що прикрашав стіни гробниці. Під кам’яним склепінням було так багато місця, що навіть Лунг міг там повернутися. Від пожухлого листя, що вкривало землю навколо кам’яного саркофага, здіймався гострий незнайомий запах.