Срібний дракон змахнув крилами і легко, мов птах, злетів у темне небо. Він зробив ще кілька кіл над селом і людьми, які махали йому з берега, і зник у ночі.
Кропивник якусь мить дивився йому вслід. Потім, крекчучи, спустився з пагорба і знову занурився в річку. Він безшумно плив темною водою, розлякуючи сонних пеліканів і фламінго і хапаючи жадібною пащею все, що траплялося на шляху.
— Ваше золоте сіятельство! — прошепотів Кремінна борода. — Я не вмію плавати.
— А тобі й не треба, — Кропивник висунув ніс з води і принюхався. — Ага, він просто над нами, зрозуміло, — прогарчав він. — Не дуже швидко він просувається! Вітер дме з гір, тобто йому назустріч. Це добре.
— Ваше золоте сіятельство! — Кремінна борода міцно вчепився в ріг Кропивника.
— Чого тобі?
— Ви добре знаєте цю річку? Ви нею вже плавали?
— Авжеж, плавав, — прогарчав Кропивник. — Це було тоді, коли я проґавив драконів через цього чортового змія. Я проплив тоді цією річкою від гирла до витоків і назад. Я сточив усі кігті, бігаючи триклятими горами, звідки вона тече. Ніде не було ані сліду. Ані лусочки, ані кінчика хвоста. Немовби вони розчинилися у повітрі. Але вже тепер, — він із такою силою вдарив хвостом по воді, що хвилі хлюпнули в протилежний берег, — тепер уже цей наш друг там, нагорі, приведе мене до них. А якщо він їх не знайде, я влаштую полювання на нього самого. Все ж краще, аніж нічого.
Кремінна борода слухав просторікування свого господаря в піввуха. На величезній річці було тихо. Лунав лише плюскіт води об луску Кропивника.
— А чи знаєте, з чого складаються ці гори? — запитав гном. — Що в їхніх надрах? Чи лежить там золото та коштовні камені?
— Не знаю! — рикнув Кропивник, хапаючи на льоту жирну рибу, яка необережно вистрибнула з води у нього перед носом. — Це цікаво лише людям та гномам.
Частину ночі вони мовчки пливли проти течії. Лунг трохи випереджав їх, але це не турбувало Кропивника. Скоро місяць зблідне, замерехтить світанок, і срібному драконові доведеться шукати собі притулок на день. А Кропивник зануриться глибоко у води річки, так глибоко, щоб із води стирчали лише роги, з яких гном зможе ковтнути повітря — і буде чекати до тих пір, аж поки в ніздрі йому знову вдарить запах дракона.
Ні, тепер вже цей Лунг точно від нього не піде.
Украдений
— Це вони! — вигукнув Бен. — Я бачив їх в оці Азіфа! Точно! Бачиш, Лунгу? — він збуджено махав рукою на схід, де червоне світло вранішнього сонця осяяло незвичайної форми гірський масив. Вони летіли вже дві ночі над пласкою розпеченою землею, над озерами, вкритими зграями птахів, над стародавніми фортецями на зелених пагорбах, що мали такий вигляд, ніби час тут зупинився. Деякі місця здавалися Бену знайомими. Начебто він бачив їх в очах джина. Але ці гори він пам’ятав абсолютно точно. Вони мали вигляд зубців на спині сплячого дракона.
— Обережніше, ти обірвеш ремінь, якщо будеш так стрибати! — Пробурчала Сірчана шкурка. Лунг став повільно знижуватися.
— Я впевнений, Сірчана шкурко! — вигукнув Бен. — За цими горами має бути монастир!
— До них ще далеко! — крикнув Лунг у відповідь. — Однак до їхніх відрогів ми долетіти встигнемо.
Кілька ударів крилами — і вони перенеслися через річку, що вирувала внизу між скелястими берегами.
Місяць вже бліднув, але Лунг продовжував летіти, аж поки вони побачили під собою відроги драконових гір, схожі на пазуристі кам’яні лапи. Дракон покружляв над схилами, вишукуючи місце для посадки, і опустився на гребінь скелі.
За ними глибоко внизу шумувала річка. Перед ними вставали гори, спершу полого, а потім все крутіше спинаючись у небо. Вершина за вершиною, немов зубці гігантського дракона. Далі було видно ще вищі гори. Їхні схили, вкриті снігом, блищали у променях вранішнього сонця.
Лунг сів між скель, позіхаючи, витягнув втомлені лапи і спустив зі спини Бена і Сірчану шкурку.
— Схоже, ми на вірному шляху, — сказала Сірчана шкурка, роззираючись. — Жодних слідів людей. Лише дорога внизу біля річки, і нею, схоже, вже сотні років ніхто не їздив.
— Як же я втомився! — пробурмотів Лунг, роздягаючись у затінку скелястого уступу. — Останніми днями було дуже мало сну і занадто багато розмов.
— Ми розбудимо тебе, коли стемніє, — сказав Бен. Він подивився на гори, схожі на хребет дракона, і раптом згадав усі картини, які бачив в очах джина.
— Уже недалеко, — пробурмотів він. — Я впевнений. Дивно, у мене таке відчуття, ніби я тут уже був.
— А хіба не був? — глузливо спитала Сірчана шкурка. — Ти ж повернувся на землю Володаря драконів!