— Ти що, з глузду з’їхав? — гаркнула вона на гомункулуса. — Чого… — більше вона нічого сказати не встигла.
— Юний пан! — пронизливо скрикнув Мухоніжка. — Будь ласка, швидше! Швидше! Гігантський птах… Його схопив гігантський птах!
Лунг миттю скочив на лапи.
— Де? — запитав він.
— Він полетів до драконових гір! — закричав Мухоніжка. — Лети за ним!
— Не вийде! — Сірчана шкурка зі стогоном вказала на небо. — Лунг не може зараз летіти! Місяця давно не видно!
— Діставай флакон! — сказав Лунг. — Швидко!
Сірчана шкурка тремтячими лапами дістала з рюкзака Бена місячну росу і капнула Лунгу на язика три краплі. Затамувавши подих, вони з Мухоніжкою дивилися на дракона. Він на мить заплющив очі, знову відкрив їх і ступив на край прірви.
— Залазьте швидше, — сказав він, вже розправляючи крила. — Ми повинні спробувати!
Сірчана шкурка схопила Мухоніжку і рюкзаки, і вилізла Лунгові на спину. Дракон широко розправив крила, відштовхнувся і полетів.
— Подіяло! — закричав Мухоніжка, вчепившись у волохаті лапи Сірчаної шкурки. — Слава богу!
Лунг відчував таку енергію, немов на небі сяяв місяць уповні. Він стрілою пролетів між скелями, злітаючи все вище і вище. Тінь його лягала на гори, осяяні денним світлом. Незабаром вони досягли драконових гір. П’ять вершин видавалися на тлі блакитного неба, відкидаючи тіні на долини і ущелини. Лунг роззирнувся.
— Трутовик березовий! — простогнала Сірчана шкурка. — Тут навіть гігантського птаха знайти важче, аніж печерицю в лісі!
— Ми повинні його знайти! — жалібно сказав Мухоніжка, заламуючи рученята. — Будь ласка!
Лунг влетів у першу ущелину.
— Бене! — кричала Сірчана шкурка. — Бене, озвися!
— Відгукніться, юний пане! — верещав Мухоніжка.
Лунг закинув голову і загарчав таким гучним риком, якого Сірчана шкурка ніколи ще від нього не чула. Поклик дракона гулко озвався у скелях, луною прокотився по ущелинах і замовк лише далеко-далеко, але навіть нашорошені вуха Сірчаної шкурки не почули відповіді.
— Я читав про цього птаха! — забурмотів Мухоніжка. — У книзі професора. Це птах Рок. Ми його притягли, так само, як василіска, і змія. Оце халепа!
— Ти дуже багато базікаєш, крихітко! — гаркнула на нього Сірчана шкурка. — Ім’я цього птаха нам нічим не допоможе. Ми повинні знайти Бена, тому закрий рота і роззуй очі.
— Так, звичайно, — жалібно сказав Мухоніжка. — Але якщо гігантський птах вже зжер юного пана?
На ці його слова відповіді не було.
У гнізді гігантського птаха
Птах ще не зжер Бена.
Він тягнув його все далі в гори. Бен намагався не дивитися вниз. Якщо спочатку він боровся з гострими кігтями, то тепер відчайдушно чіплявся за них, боячись, щоб птах його не випустив, побачивши більш спокусливу здобич.
На спині в Лунга у нього ніколи не паморочилася голова, але безпорадно метлятися у повітрі, не маючи під собою ніякої опори, — це було зовсім інша справа.
Отже, його зжере цей гігантський птах. Чесно кажучи, такого завершення подорожі він не очікував. Бен міцно стискав зуби, але все одно вони у нього цокотіли. Від пронизливого вітру чи від страху — він сам до пуття не знав. Раптом гігантський птах підлетів до розколини скелі, злетів над нею і випустив Бена з пазурів.
Хлопчик скрикнув — і гепнувся у величезне гніздо, що стирчало на верхівці скелі, як кошлатий вінець. Воно було сплетене зі стовбурів вирваних із корінням дерев. Усередині, на товстій підстилці з пір’я, сиділо пташеня. Воно широко роззявило дзьоб і привітало матір хрипким карканням, але та вже розвернулася і полетіла на пошуки нової здобичі.
Пташеня різко повернуло майже голу голову і голодними очима глянуло на Бена.
— Хай йому грець! — Прошепотів Бен. — От халепа!
Хлопчик у відчаї роззирнувся. У нього була лише одна можливість врятуватися від голодного дзьоба. Він схопився і став продиратися крізь пір’я підстилки до краю гнізда.
Пташеня злобно закаркало, побачивши, що здобич від нього тікає. Воно потяглося до Бена дзьобом. На щастя, воно ще не вміло підводитись, а лише завалювалося на бік. Хлопчик тим часом з останніх сил заліз під пір’я і поповз під ними, аж поки дотягнувся пальцями до краю гнізда. В ту хвилину, коли він пролазив між рятівними стволами, пташеня вхопило його за ногу. Бен відчайдушним зусиллям вирвав ногу з гострого дзьоба і проліз у сплетіння стовбурів.
Пташеня засмикало головою з несподіванки, незграбно витягнулося і затарабанило дзьобом по краю гнізда. Але Бен сховався так глибоко між гілками, що дзьоб до нього не діставав. Пташеня било дзьобом все лютіше, дроблячи на друзки цілі стовбури, але поки він пробивався до сховку Бена, той переповзав до наступного. Гострі гілки мало не прокололи його наскрізь.