— Тебе звуть Довгохвостий? — запитала вона. Щур підскочив і з переляку впустив усе, що тримав у руках.
— Що? Що? — пробелькотів він. Потім скочив у літак і спробував завести мотор.
— Стій, стій! — крикнула Сірчана шкурка, підбігла до літачка і вчепилася в пропелер. — Куди ти? У тебе, бува, немає родича на ім’я Гільберт, білого, як печериця?
Щур ошелешено дивився на малу кобольдиху. Потім вимкнув мотор і висунув із кабіни гостру мордочку.
— Ти знаєш Гільберта? — запитав він.
— Ми купили у нього мапу, — відповіла Сірчана шкурка. — Печатка, яку він на ній поставив — точнісінько така сама, як знак у тебе на крилах. Але мапа не завадила нам заблукати і опинитися тут.
— Мапа? — щур виліз із літака і одним стрибком опинився на землі. — Мапа цих місць? — він подивився на печеру, потім знову на Сірчану шкурку:
— У тебе там, бува, не дракон?
Сірчана шкурка посміхнулася:
— Точно, дракон.
Луї Довгохвостий закотив очі і просичав крізь зуби:
— То це через вас мені доводиться метлятися по цих богом забутим краях! Ну спасибі! Дуже дякую!
— Через нас? — запитала Сірчана шкурка. — Чому це через нас?
— Відтоді, як ви побували у Гільберта, — щур підібрав усе, що впустив при раптовій появі Сірчаної шкурки, — він ні про що інше не може думати, окрім як про ці білі плями. Він став мені постійно телефонувати до Індії, де я чудово проводив відпустку у брата, і всі вуха продзижчав! Луї! Ти мусиш летіти у Гімалаї! Луї, допоможи своєму старому дядечку! Луї, мені треба заповнити білі плями на мапах. Благаю тебе, Луї! — щур охнув під вагою спорядження, яке він тягнув у печеру.
— Ти б краще допомогла, аніж стояти і витріщатися на мене! — гримнув він на Сірчану шкурку. — Затягни літак у печеру, а то він так розпечеться, що у ньому можна буде пекти страусові яйця.
— Викапаний дядечко! — рикнула Сірчана шкурка, спустила Мухоніжку з плеча і підняла літак. Він був такий легкий, що вона запхнула його під пахву. Коли вона увійшла з ним до печери, Луї Довгохвостий стояв як укопаний перед сплячим Лунгом.
— Грім і блискавка! — шепотів він. — Це справді дракон!
— А ти що гадав? Не буди, йому треба виспатися, а то ми звідси ніколи не полетимо, — Сірчана шкурка поставила літак на землю і придивилася до нього уважніше. — Звідки у тебе ця машинка? — Тихо запитала вона.
— Із магазину іграшок, — відповів Луї Довгохвостий так само тихо, не зводячи очей з дракона. — Я його, звичайно, переробив. Літає чудово. Навіть ці гори долає, — він обережно наблизився до дракона ще на крок. У повний зріст він був не вищий за ступню Лунга. — Гарний! — прошепотів щур. — А чим він харчується? — Луї стурбовано обернувся до Сірчаної шкурки. — Не щурами, я сподіваюся?
Сірчана шкурка розсміялася:
— Ні, не хвилюйся. Лише місячне сяйво — більше йому нічого не потрібно.
— Ось воно як, місячне сяйво? — здивувався щур. — Цікаве джерело енергії. Я пробував якось зробити місячні батареї, але поки нічого не виходить, — він обернувся і поглянув на Бена, який все ще спав біля входу в печеру, змучений пригодою з птахом.
— У вас тут ще й людина? — прошепотів він. — Дядя розповідав тільки про тебе і дракона. Про цю крихітку, — він вказав на Мухоніжку, — теж мови не було.
Сірчана шкурка знизала плечима і штовхнула лапою пропелер літака Луї. Він закрутився з тихим дзижчанням.
— Так вийшло, що вони до нас прибилися, — сказала вона. — Іноді, звичайно, від них бувають неприємності, але загалом вони обидва нічого. Малий — це гемінколос.
— Гомункулус! — виправив Мухоніжка, кланяючись Луї Довгохвостому.
— Ага, ясно, — сказав він, змірявши того поглядом з голови до п’ят. — Не ображайся, але ти схожий на іграшкову людину.
Мухоніжка зніяковіло посміхнувся.
— Ну, в якомусь сенсі це справді так, — сказав він. — Дозвольте вас запитати, наскільки ви просунулися у справі картографування цих місць?
— Майже завершив, — відповів Луї, пригладжуючи вуса. — Я, власне, залетів сюди ще раз лише для того, щоб записати сьогоднішні обміри.
Сірчана шкурка з подивом подивилася на нього:
— Отже, ти тут добре орієнтуєшся?
— Ще б пак! — щур знизав плечима. — Я вже встиг кожен камінчик вивчити у цих триклятих місцях!
— Правда? — Сірчана шкурка підбігла до Бена і потрясла його за плече. — Прокидайся! — засичала вона йому у вухо. — Нам тут можуть показати дорогу! Дорогу до монастиря!
Бен сонно повернувся і закліпав на Сірчану шкурку:
— Що трапилося? Хто нам може показати дорогу?