Монастир
Рівно опівночі Лунг знову вилетів до Інду. Вода мерехтіла при світлі зірок. Долина річки була тут широкою і родючою. Бен розрізняв у темряві поля і хатини. Високо над ними, на крутому гірському схилі, стояв монастир. Його стіни виблискували у місячному сяйві, як білий папір.
— Так, це він, — прошепотів Бен. — Саме так він виглядав. Точнісінько так.
Літак Луї Довгохвостого із дзижчанням підлетів до нього. Луї відкрив дверцята кабіни і нахилився до Бена.
— Ну то що? — гукнув він крізь шум пропелера. — Це той самий монастир?
Бен кивнув. Луї із задоволеним виглядом захряснув дверцята і помчав вперед. Швидкість у його літачка була набагато вища, ніж вони думали, і все ж таки для Лунга це був найбільш неспішний політ за всю їхню подорож. Дракон безшумно прослизнув над широкою долиною, залишив річку позаду і попрямував до високих стін монастиря.
Кілька великих і маленьких будівель тіснилися на прямовисній скелі. Бен побачив високі кам’яні цоколі без вікон, верхні поверхи, уступами поставлені на них, вузькі темні вікна, пласкі дахи, монастирську стіну і доріжки, що кам’яними стрічками звивалися схилом донизу.
— Де мені приземлитися? — гукнув Лунг до щура.
— На площі перед головною будівлею! — відповів Луї. — Цих людей тобі нема чого боятися. Крім того, вони зараз усі сплять. Давай я полечу попереду, — літачок із гучним дзижчанням зник внизу.
— Дивіться! — загорлала Сірчана шкурка, коли Лунг з’явився над площею перед найбільшою будівлею. — Там унизу професор!
Дракон став опускатися. З монастирських сходів підвелась висока постать і побігла до нього.
— Господи, я вже почав турбуватися! — закричав Барнабас Візенгрунд. — Де ж ви були так довго? — Його голос розкотився луною між стародавніми стінами, але навколо поки ніхто не ворушився. Лише кілька мишей ковзнули камінням.
— Нам довелося затриматися, щоб не віддати нашого хлопчика на обід гігантському птахові, ось і все, — відповіла Сірчана шкурка і злізла зі спини Лунга зі своїм рюкзаком.
— Що? — Професор із переляком подивився на Бена.
— Та нічого страшного, — відповів Бен, скочуючись зміїним хвостом.
— Нічого страшного? — вигукнув професор, коли Бен опинився поруч із ним. — Та ти ж весь подряпаний!
— Подряпаний, але не з’їдений! — влучно зауважила Сірчана шкурка. — Це вже непогано, як ти вважаєш?
— Ну, якщо ти так на це дивишся… — професор відступив на крок і ледь не наступив на літак щура.
— Агов! — пронизливо верескнув він. — Обережніше, велика людино!
Професор здивовано озирнувся. Луї Довгохвостий виліз зі своєї кабіни і стрибнув йому під ноги.
— Я про вас багато чув, професор, — сказав він.
— Правда? Сподіваюся, тільки добре, — Барнабас Візенгрунд опустився навколішки й обережно потиснув лапку щура. — Дуже приємно, — сказав він. — Із ким маю честь?
Улещений Луї посміхнувся.
— Довгохвостий, — відповів він. — Луї Довгохвостий, пілот, картограф, а в даному випадку ще й провідник.
— Ми заблукали, — пояснила Сірчана шкурка, підходячи до них. — А як ви добралися, професор?
— О, наша подорож минула на диво спокійно, — Барнабас Візенгрунд зітхнувши, підвівся. — Але, щоправда, Гіневер стверджує… — він почухав потилицю і подивився на темні вікна монастиря. — Чесно кажучи, не знаю, чи варто вам це розповідати…
— Що вона стверджує? — запитав Бен. Мухоніжка, позіхаючи, притулився до його щоки.
— Гіневер… — професор прочистив горло, — Гіневер стверджує, що бачила Кропивника.
— Де? — скрикнула Сірчана шкурка. Мухоніжка з переляку перестав позіхати. Лунг і Бен стривожено перезирнулися.
— Що трапилося? — Луї протиснувся між довгими ногами і кидав цікавий погляд з одного на другого.
— Нас переслідують! — буркнула Сірчана шкурка. — Ми гадали, що спекалися його. Але схоже, ми помилялися.
— Може, злітати на розвідку? — з готовністю запропонував Луї. — Розкажіть, як ваш переслідувач виглядає, і де приблизно його шукати — і я полетів.
— Ти правда на це готовий? — спитав Лунг.
— Ну звичайно, — щур пригладив вуха. — Із задоволенням! Це вам не обміряти для дядечка дурні гори і нудні долини. То кого накажете мені шукати? Кобольда, людину, дракона, або, може, таку от дрібницю? Гомікельпуса чи як його там?
Лунг похитав головою.
— Це дракон, — відповів він. — І набагато більший за мене. Із золотою лускою.
— При ньому ще гірський гном, — додав Барнабас Візенгрунд. — Гном у величезному капелюсі. Моя дочка каже, що бачила обох у річці на захід від великого висячого мосту, там, де дорога засипана уламками з гір.