— Знаю-знаю, — недбало кинув Луї Довгохвостий. — Зараз злітаю подивлюсь, — у наступну мить товстий щур вже сидів у літаку. Мотор заревів, і літачок злетів в ясне зоряне небо. Незабаром навіть гострі очі Сірчаної шкурки не могли його розрізнити у нічній темряві.
— Спритний хлопчина, — із захопленням сказав професор. — Я дуже радий, що він проведе для нас невеличку розвідку. Як ви з ним познайомилися?
— Цих щурів взагалі-то скрізь повно, — недбало кинула Сірчана шкурка, озираючись. — Треба тільки почекати, і який-небудь обов’язково перебіжить тобі дорогу.
— Це племінник пацюка, в якого ми придбали мапу, — пояснив Бен. — Дядечко послав його сюди обміряти гори у тих місцях, де на його мапах позначені білі плями, — він подивився на професора. — Луї стверджує, що Подолу неба не існує.
Барнабас Візенгрунд відповів на погляд Бена задумливим поглядом:
— Він так сказав? Ну, я б на твоєму місці вірив насамперед тому, що показав тобі джин. Ми зараз займаємося розшифровкою його вказівок. Ходімо! — він обійняв Бена за плечі і повів до великих сходів, які вели до головної будівлі монастиря. — Я хочу вас із деким познайомити. Я розповів йому все про ваші пошуки, і він давно вже на вас чекає.
Лунг і Сірчана шкурка пішли за ними довжелезними сходами.
— Це дюкханг, — пояснив Барнабас Візенгрунд, коли вони дісталися нарешті важких вхідних дверей, розписаних незвичайними постатями. Кована ручка дверей була теж художньо вирізьблена. — Зала для молитов і зборів. Але не думайте, що там всередині так, як у наших церквах. Тут багато сміються, це веселе місце, — і він штовхнув важкі двері.
Приміщення, куди вони увійшли, було таким високим, що навіть Лунг міг тут стояти на повний зріст. У залі було темно, але всюди горіли, потріскуючи, лампадки. Стеля спиралася на високі колони. Стіни були розписані, а між полицями, заставленими стародавніми книгами, висіли великі картини. Вони були такими барвистими і незвичайними, що Бену хотілося зупинитися перед кожною і розглянути гарненько. Але професор повів їх далі. Між колонами стояли рядами низькі крісла. У передньому ряду їх чекав невисокий чоловік із коротко підстриженим сивим волоссям. На ньому було яскраво-червоне вбрання. Він посміхнувся, побачивши Бена і професора.
Лунг невпевнено підійшов слідом. Він вдруге у житті входив до людської оселі. Світло тисяч лампадок відбивалося в його лусці. Кігті дряпали по підлозі, а хвіст волочився позаду з тихим шурхотом. Сірчана шкурка трималася біля нього, поклавши лапу на теплу луску Лунга. Вуха у неї неспокійно здригалися, а погляд перебігав від однієї колони до іншої.
— Дерева, — шепнула вона Лунгу. — У них тут кам’яні дерева.
Коли вони зупинилися перед ченцем він привітав їх поклоном.
— Дозвольте вас познайомити, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Це високоповажний лама цього монастиря, найбільш високопоставлений тут чернець.
Лама заговорив тихим голосом.
— Ласкаво просимо до монастиря місячного каміння! — переклав Мухоніжка Бену. — Ми дуже раді вас бачити. Прибуття дракона сповіщає, згідно із нашою вірою, важливу і радісну подію. Але настільки ж радісно для нас також те, що ми після довгої перерви знову можемо вітати під нашою крівлею Володаря драконів!
Бен здивовано перевів очі з ченця на професора. Барнабас Візенгрунд кивнув:
— Так, ти все правильно зрозумів. Володар драконів, гробницю якого показувала нам Зібеїда, тут бував, і не раз, наскільки я зрозумів зі слів мого друга. Вони навіть мають картину на згадку про це. Вона висить ось там.
Бен обернувся й підійшов до ніші, на яку вказував професор. Між книжковими полицями висіла велика картина, що зображувала дракона, який мчав із хлопчиком на спині. Позаду хлопчика було видно невеличку фігурку.
— Сірчана шкурко! — вигукнув Бен і схвильовано замахав малій кобольдисі, щоб та підійшла. — Дивись, вона дуже на тебе схожа, чи не так?
Лунг теж підійшов подивитися. Він із цікавістю витягнув голову над плечем Бена.
— І справді, Сірчана шкурко! — сказав він здивовано. — Схоже, це ти там намальована.
— І що ж тут дивного? — Сірчана шкурка знизала плечима, але не могла втримати задоволеної посмішки. — Дракони завжди любили кобольдів, це всім відомо.
— Мені впала в око одна відмінність, — тихо сказав Мухоніжка з плеча Бена. — У фігури на картині чотири руки.
— Чотири руки? — Сірчана шкурка підійшла до картини трохи ближче. — І справді, — пробурмотіла вона. — Але, мені здається, це нічого не значить. Ви тільки подивіться навколо. На цих картинах майже у всіх багато рук.