– Ніхто не допомагає.
Йому хотілося пояснити, як часто люди виявлялися не тими, за кого їх мали.
– Саймон. Той допомагає. – Він показав на курені.
– Всі інші повтікали. А він робив не менше за мене. Тільки…
– Саймон завжди під рукою.
Ральф попрямував до куренів. Джек ішов поряд.
– Трохи тобі допоможу, – пробурмотів Джек, – а тоді покупаюся.
– Дарма.
Та коли вони дійшли до куренів, Саймона там не було. Ральф застромив голову в отвір, витяг її й повернувся до Джека.
– Вшився.
– Йому набридло, – сказав Джек, – і він пішов купатися.
Ральф похнюпився.
– Дивак він. Кумедний.
Джек кивнув на знак згоди, а може, й чого іншого, і мовчки, не змовляючись, вони рутили від куренів до затоки.
– А тоді, – сказав Джек, – коли я покупаюсь і щось укину в рота, подамся на той бік гори, перевірю, чи є там які сліди. Згода?
– Але ж сонце майже сіло!
– Нічого, встигну…
Вони йшли поряд, дві планети почуттів та думок, не годні знайти спільної мови.
– Тільки б добути свиню!
– Я повернуся і зразу до куренів.
Вони подивились один на одного зніяковілі, з любов’ю і ненавистю. Знову їх поєднала тільки тепла солона вода, галас, плюскіт – веселе купання в затоці.
Саймона, якого вони сподівалися застати в затоці, там не було.
Коли хлопці побігли на берег, щоб звідти подивитися на гору, він спочатку пройшов за ними декілька ярдів, потім зупинився. Насупившись, поглянув на купу піску: хтось хотів виліпити з нього будинок чи хатку. Потім відвернувся і рішуче подався до лісу. Це був маленький, худий хлопчик з гострим підборіддям і з такими ясними очима, що Ральф спочатку мав його за потішного веселого жартуна. Густі патли довгого чорного чуба звисали над низьким широким чолом, майже закриваючи його. На ньому були тільки вистріпані шорти. Як і Джек, він ходив босий. Саймон був і взагалі смаглявіший за інших, а тепер від сонячної засмаги зовсім потемнів, його тіло блищало від поту.
Він пройшов угору по виламу, обминув скелю, на яку першого ранку виліз Ральф, і повернув праворуч між дерева. Йшов знайомим шляхом поміж плодових дерев, де навіть найлінивіший легко роздобув би собі їжу, хоч і нетривну. Квіти й плоди росли поряд на кожній гілці, всюди стояв запах стиглих плодів, міріади бджіл гули на своєму пасовиську. Тут його наздогнали малюки, які бігли позаду. Вони заговорили, загукали якісь незрозумілі слова, потягли до дерев. Під полудневим сонцем у гущі бджолиного стугону Саймон зривав для них плоди, яких вони не могли дістати, набирав між листям найкращих і подавав униз, до нескінченного ряду простягнутих рук. Коли, всі наїлися, він зупинився й озирнувся. Набравши повні жмені стиглих плодів, малюки дивилися на нього загадковими поглядами.
Саймон залишив їх і відійшов ледь помітною стежкою. Скоро над ним зімкнулося густе верховіття. Високі стовбури поросли навдивовижу блідими квітами аж до темного склепіння, де вирувало гамірне життя. Тут стояла темрява, і ліани звисали линвами, наче снасть затоплених кораблів. Ноги залишали сліди на м’якому ґрунті, від дотику ліани здригалися до самого верху.
Нарешті він дістався до місця, куди падало більше світла. Тут ліанам уже не доводилося так високо спинатись до сонця, вони сплелись у величезний килим і повисли по один бік невеликої галявини. На кам’янистому її ґрунті росли тільки невисокі трави та папороть. Галявину оточувала стіна темних, запашних кущів, утворюючи чашу, сповнену тепла та світла. Велике дерево похилилося на один бік, упало на дерева, котрі ще стояли, і метка повійка майоріла жовто-червоними бризками до самої верхівки.
Саймон зупинився. Глянув, як раніше Джек, через плече, пересвідчуючись, що ліс за ним замкнувся, а потім швидко роззирнувся довкола, упевнюючись, що він зовсім сам. Якусь хвилину він майже крався. Тоді зігнувся і поповз у саму середину килима. Ліани й кущі так щільно переплетені, що стерли з нього піт, знову зімкнулися позаду. Занурившись у безпечну гущавину, він опинився в маленькій буді, відгородженій листям від галявини. Присів навпочіпки, розвів листя і визирнув на галявину. Все застигло, тільки двійко барвистих метеликів танцювало у спекотному повітрі. Затамувавши дух, пильно прислухався до острівних звуків. Насувався вечір, стихали перегук яскравих фантастичних птахів, бриніння бджіл, навіть крики чайок, що Повертались у свої гнізда на пласких скелях. Далекі удари хвиль об риф звучали тихіше за шепіт крові.
Саймон відпустив назад листяну завісу. Згасли медові потоки сонячного проміння, ковзнули кущами, обминули зелені свічі пуп’янків, піднялися над верховіттям, під деревами поволі гусла темрява. В міру, як зникало світло, вицвітали яскраві барви, спадала спека й поспіх. Тремтіли свічі-пуп’янки. Зелені чашечки потроху розкривались, і білі пелюстки обережно визирали назовні.