З лісу вийшли Роджер і Моріс. Вони звільнилися після чергування коло вогню і спустилися покупатися. Роджер ішов навпростець прямо по замках, копаючи їх ногами, затоптуючи квіти, розкидаючи добірні камінчики. За ним, сміючись, ішов Моріс і довершував руйнування. Троє малюків припинили гру, підвели очі. Так сталося, що найцікавіші для них частини замку вціліли, тож малюки не протестували. Тільки Персіваль заскімлив – йому в око потрапив пісок, – і Моріс поспішив геть. Колись, в іншому житті, Моріса покарали за те, що він піском сипонув в очі молодшому. Тепер, хоч на нього не могла впасти тяжка батьківська рука, він засоромився лихого вчинку. В думці забовваніла якась подоба вибачення. Моріс пробурмотів щось про те, що пора купатися, і кинувся навтіки.
Роджер залишився і спостерігав за малюками. Відколи вони впали на острів, шкіра його не дуже засмагла, але копиця чорного волосся, яка закривала шию й чоло, здавалося, пасувала до його похмурого лиця. Раніше воно здавалося просто вовчкуватим, тепер у ньому з’явилося щось неприступне. Персіваль перестав скімлити і грався далі – сльози вимили з очей пісок. Джоні дивився на нього голубими й блискучими, як порцеляна, очима, тоді жбурнув піску, і Персіваль знову заплакав.
Коли Генрі втомився від своїх забав і почвалав берегом, Роджер пішов позаду, ніби випадково в тому самому напрямі, тримаючись ближче до пальм. Генрі йшов далеко від пальм і тіні, надто малий, щоб берегтися від сонця. Він дістався води і почав вовтузитися коло самого її краю. Надходив великий тихоокеанський приплив, щокілька секунд відносно спокійні води лаґуни просувалися на дюйм уперед, в цьому останньому прузі моря жили якісь істоти; дрібні, прозорі створіння разом з водою напливали на сухий, гарячий пісок. Невидимими органами чуттів вони обстежували це нове поле. А що як тут, де під час останньої їхньої навали не було нічого, з’явився харч – пташиний послід чи якісь комашки, випадкові покидьки наземного життя. Як міріади найтонших зубів пилки, прозорі створіння змітали з берега всяке сміття.
Видовище зачарувало Генрі. Він штрикав у пісок уламком вибіленого водою патика, принесеного хвилею, намагаючись якось спрямувати рух морських прибиральників. Робив маленькі рівчачки, які приплив заливав водою, і пробував напустити туди цих істот. Відчуття влади над живими створіннями захоплювало, сповнювало невимовного щастя. Він розмовляв з ними, командував, щось наказував. Приплив відсував його назад, а його сліди оберталися в маленькі озерця, пастки для морських істот, породжували ілюзію влади. Він сидів навпочіпки над самою водою, схилившись уперед, чуб спадав йому на чоло й закривав очі, а полудневе сонце разило невидимими стрілами.
Роджер теж чекав. Спочатку заховався за стовбуром великої пальми, але Генрі так захопився прозорими істотами, що нарешті Роджер перестав критися. Він оглянув берег. Персіваль з плачем відійшов, а Джоні залишився щасливим господарем замків. Він сидів між ними, щось монотонно виспівував під ніс і шпурляв піском в уявного Персіваля. За ним Роджер бачив Гранітову плиту і спалахи бризок – то Ральф, Саймон, Роха та Моріс пірнали в ставку. Він уважно прислухався, але почув тільки невиразні голоси.
Раптом вітер трусонув верхівку пальми, залопотіло, зашелестіло листя. Ґроно горіхів волокнистих грудок, кожна завбільшки з м’яч для реґбі, зірвалося з гілки і впало з висоти шістдесят футів. Вони розсипалися навколо градом важких ударів, але його не зачепили. Роджер і гадки не мав тікати, а тільки переводив погляд а горіхів на Генрі й назад.
Пальми росли на ґрунті, намитому морем; цілі покоління тих пальм корінням повивертали з землі каменюччя, воно тепер лежало на піску. Роджер нагнувся, підібрав камінчик і кинув у Генрі, та не так, щоб поцілити. Камінь, як символ абсурдності часу, пролетів за п’ять ярдів праворуч від Генрі й шубовснув у воду. Роджер назбирав жменю камінчиків і шпурляв далі. А проте навколо Генрі залишалася ділянка, ярдів шість у поперечнику, куди Роджер не насмілювався ціпити. Тут діяли невидимі, а все ж сильні заборони колишнього життя. Малюк, який сидів навпочіпки, був під захистом батьків та школи, поліції й закону. Руку Роджерову скеровувала цивілізація, яка нічого про нього не знала і лежала в руїнах.
Плюскіт води здивував Генрі. Він забув про безшелесні прозорі істоти, випнув шию, мов мисливський пес, і дивився, як розходяться по воді кола. Камінчики падали то з того, то з того боку, і Генрі слухняно повертав голову, але все запізнювався і не помічав камінчика на льоту. Нарешті побачив один і засміявся. І почав шукати товариша-жартуна. Тож Роджер знову чкурнув за пальмовий стовбур, прихилився до нього, відсапувався і мружив очі. А Генрі уже втратив цікавість до камінчиків і помандрував геть.