Він махнув рукою, ніби падає. Ральф подивився в бік гори.
– В чому річ?
Ральф обернувся.
– А що?
– Ти так дивився… не знаю.
– Нема сиґналу. Нас не видно.
– Здурів ти від цього сиґналу.
Їх оточувала туга синя лінія обрію, розірвана тільки верхівкою гори.
– Це все, що ми маємо.
Він зіпер свій спис на кам’яну стіну і відгорнув долонями пасмо з чола.
– Треба вертатись і йти на гору. Вони ж бачили звіра там.
– Нема там ніякого звіра.
– А що ще можна зробити?
Хлопці, що залягли в траві, побачили Ральфа з Джеком цілими й неушкодженими і вийшли на сонце. В запалі пошуків вони забули про звіра. Юрмою кинулися через місток і вже з галасом дряпалися нагору. Ральф стояв, зіпершись рукою на червоний камінь, величезний, як жорно; камінь потріскався і загрозливо завис над урвищем. Хлопець понуро дивився на гору. Стиснув руку в кулак і, наче молотом, почав товкти ним по червоній стіні. Міцно зціпив губи, в очах під кучмою волосся залягла туга.
– Дим.
Вів облизав розбитий кулак.
– Джеку! Ходімо.
Але Джек уже зник. З гамором, якого він раніше не почув, хлопці розгойдували й підважували кам’яну брилу. Коли він повернувся, брила затріщала і всією масою повалилася в море, аж до середини стіни над водою з гуком здійнявся султан бризок,
– Облиште! Облиште!
Вони стихли, зачувши Ральфів голос.
– Дим.
Дивні речі коїлись у того в голові. Щось тріпотіло в мозку, наче крило кажана, затьмарюючи думку.
– Дим.
Ураз повернулися і думки, і злість.
– Нам потрібен дим. А ви гаєте час. Каміння спихаєте.
Роджер закричав:
– У нас повно часу!
Ральф похитав головою.
– Треба йти на гору.
Вибухнула суперечка. Хтось хотів повертатися назад на пляж. Хтось пропонував зіпхнути ще з кілька брил. Сонце світило ясно, а небезпека розвіялася з темрявою.
– Джеку. Звір, мабуть, із того боку. Ти можеш повести нас туди. Ти був там.
– Можна йти берегом. Там є плоди.
До Ральфа підійшов Біл.
– Чому не можна трохи побути тут?
– Ага.
– Зробимо фортецю…
– Тут нічого їсти, – відрізав Ральф, – і нема сховку. Зовсім мало свіжої води.
– Вийшла б чудова фортеця.
– Можна б зіпхнути камінь-другий.
– Прямо на місток…
– Я сказав, ходімо! – люто гарикнув Ральф. – Треба точно впевнитися. Ну, ходімо!
– Давайте залишимось тут…
– Назад, у курінь…
– Я втомився…
– Ні!
Ральф гепнув кулаком по каменю, аж здер шкіру на пальцях. Та він не відчув болю.
– Я ватажок. Треба точно впевнитися. Хіба ви не бачите гори? Там не видно сиґналу. А в морі може бути корабель. Чи ви всі подуріли?
Хлопці щось непокірно бурмотіли, тоді по вмовкали.
Джек повів їх униз, потім через місток.
Розділ сьомий
ТІНІ ТА ВИСОКІ ДЕРЕВА
Стежка, яку вторували свині, бігла по той бік гори попри безладне нагромадження скель над самою водою, і Ральф радів, що перший по ній іде Джек. Коли б не чути, як берег повільно засмоктує хвилі, як вони з клекотом вертаються назад, коли б забути, які похмурі й неходжені зарості папороті заснували стежку з обох боків, тоді, мабуть, можна б на якийсь час викинути з голови звіра й помріяти. Сонце вже перекотилося за зеніт, і полуднева спека скувала острів. Ральф по ланцюжку передав Джекові наказ, і, підійшовши до плодів, вони всією компанією зупинилися і перекусили.
Коли сіли, Ральф уперше за день відчув нещадну спеку. З відразою він стяг із себе сіру сорочку і замислився – а чи не ризикнути б її випрати. Спека стояла пекельна навіть як на цей острів. Ральф сидів і думав, який він занехаяний. От якби мати ножиці, підстригтися – відкинув назад свою гриву, – підстригти це брудне волосся зовсім коротко – їжачком. От якби приготувати ванну, поніжитися у ній, відшаруватися з милом. Він провів язиком по зубах і подумав, що не завадила б зубна щітка. А нігті…
Ральф повернув руки долонями вниз і вивчав свої нігті. Вони були скусані до м’яса, хоч не пригадувалося, коли він повернувся до цієї звички, коли дав собі волю.
– Так недовго й до того, щоб смоктати пальці…
Крадькома озирнувся навкруг. Здається, ніхто Не чув. Мисливці сиділи й напихали животи легкою їжею, намагаючись запевнити себе, що банани та інші плоди, оливково-сірі, драглисті, сповна відновлять їхні сили. Взявши за взірець свою колишню чистоту, Ральф оглядав усіх. Вони були брудні, та грязюка не впадала в око, як на тих хлопчаках, що тільки-но вивалялися в болоті чи ганяли в сильний дощ по вулиці. Бажання зразу запхати котрогось із них під душ не виникало, і все ж – волосся надто довге, скуйовджене, то тут, то там у ньому заплутався якийсь листочок або патичок; обличчя – сяк-так вимиті соком плодів та потом, але в менш приступних місцях позначені брудотою, наче тінями; одяг приношений, як у нього, задубілий від поту, вбраний не задля пристойності чи зручності, а просто за звичкою; шкіра на тілі зашерхла від солоної води…