Ральф поглянув на нього.
– Як це за правилами?
– Не знаю. Треба, щоб горів вогонь, і барабан, і все робити під барабан.
– Треба свиню, – докинув Роджер, – як на справжньому полюванні.
– Або щоб хтось грав свиню, – сказав Джек. – Треба, щоб хтось вирядився у свиню і грав її роль… Розумієте, хай удає, що кидається на мене, і всяке таке…
– Треба справжню свиню, – тріпнув головою Роберт, він і досі ще потирав крижі, – її ж треба вбити.
– Можна взяти якогось малюка, – сказав Джек, і всі зареготали.
Ральф сів.
– Ну гаразд. Якщо так піде далі, ми не знайдемо того, що шукаємо.
Один по одному вставали, обтрушували своє лахміття. Ральф глянув на Джека.
– Тепер на гору.
– А може, вернімося до Рохи, – запропонував Моріс, – поки не стемніло?
Близнюки дружно кивнули.
– Так, правильно. Давайте підемо туди зранку.
Ральф повернув голову і побачив море.
– Треба знову розпалити вогонь.
– Ти ж не маєш Рошиних окулярів, – знизав плечима Джек, – нічого не вийде.
– Тоді перевіримо, чи на горі хтось є.
Моріс вагався, він не хотів здатися боягузом.
– А що, як там звір?
Джек замахнувся списом.
– Ми його вб’ємо.
Спека ніби трохи спала. Джек протнув списом повітря.
– На що ми чекаємо?
– Я думаю, – відказав Ральф. – Якщо податися цією дорогою понад мором, доберемося до спаленого лісу, а там можна зійти на гору.
І знову Джек повів їх повз зітхання й хлюпіт сліпучого моря.
І знову Ральф марив, дозволивши своїм справним ногам самим давати собі раду на тяжкій дорозі. Але тут його ноги виявилися не такими спритними, як раніше. Більшу частину шляху мусили ступати по голому камінню над самою водою або протискатися між скелями й темною пишнотою лісу. На цій дорозі доводилося долати невеликі уступи, її перегороджували довгі брили, тоді мусили рачкувати. Раз у раз вони видряпувалися на обмиті хвилями скелі, перестрибували чисті затоки, полишені припливом. Дійшли до яруги, що перетнула вузький берег, мов шанець. Вона, здавалося, не мала дна; перейняті жахом діти зазирнули в похмуру розколину, де клекотіла вода. Раптом бухнула хвиля, вода внизу закипіла й вистрілила бризками аж до самих хащів, намочила хлопців, і ті з галасом відсахнулися. Спробували йти лісом, та він сплівся густо, наче пташине гніздо. Нарешті, виждавши, коли спаде вода, один по одному стали перестрибувати на той бік, та дехто все одно скупався ще раз. Далі скелі видалися зовсім непролазними, і якийсь час вони посиділи, обсушуючи лахміття та стежачи за зубчастими обрисами морських бурунів, які сповільна котилися повз острів. Вони знайшли плоди, навколо яких роїлися яскраві дрібнесенькі пташки й обсідали їх, наче комахи. Ральф зауважив, що вони повзуть, як черепахи. Він сам зліз на дерево, розсунув листяну завісу і побачив, що квадратова верхівка гори ще ген далеко. Потім Вони заквапилися поміж скелями, і Роберт немилосердно розпанахав коліно; довелося визнати, що такою дорогою треба йти поволі, якщо хочеш цілим добратися до мети. Тож далі йшли так, наче долали небезпечну крутовину, аж доки скелі привели до стрімкого бескиду, на який згори нависали неприступні хащі, а нижня частина потопала в морі.
Ральф із сумнівом глянув на сонце.
– Незабаром вечір. У кожному разі вже по п’ятій!
– Я не пам’ятаю цього уступу, – заявив Джек. Він занепав духом. – Мабуть, я пропустив цю частину берега.
Ральф кивнув головою.
– Дайте мені подумати.
Тепер Ральф уже не соромився думати при них, він виробляв свої рішення, ніби грав у шахи. Одне лихо – з нього ніколи б не вийшов добрий шахіст. Він згадав малюків та Роху. Чітко уявив собі, як Роха один-однісінький скулився в курені, а навколо тиша, яку розривають лише сонні крики.
– Не можна залишати малюків тільки з Рохою. На цілу ніч.
Інші хлопчики мовчали, стояли собі навколо і видивлялися на нього.
– Якщо повернути назад, доведеться йти кілька годин.
Джек відкашлявся і сказав якимось дивним, здушеним голосом:
– Головне, щоб з Рохою нічого не скоїлося, правда?
Ральф постукав себе по зубах брудним кінцем Ерікового списа.
– Якщо ми перетнемо…
Він роззирнувся довкола.
– Комусь треба перетнути острів і попередити Роху, що ми повернемося після смерку.
Біл прошепотів, ніби не вірячи:
– Самому через ліс? Зараз?
– Ми можемо відпустити тільки одного.
Саймон протисся до Ральфового плеча.
– Якщо хочеш, я піду. Чесно, я можу.
Ральф іще не встиг відповісти, а той уже швидко всміхнувся, повернувсь і подерся нагору в ліс.