Ральф люто блимнув на Джека, ніби побачив його вперше.
– Джеку, того разу ти обійшов цілий острів, аж до самого замку?
Джек розсердився.
– А що?
– Ти йшов понад берегом… і під горою, і отам далі?
– Так.
– А потім?
– Я знайшов свинячу стежку. Вона тяглася на цілі милі.
Ральф кивнув. Показав на ліс.
– Виходить, стежка має бути десь отут.
Всі поважно закивали головами.
– Ну гаразд. Будемо продиратися нетрями, доки не знайдемо стежки.
Ступив крок уперед і затримався.
– Ану лиш постривай! Куди, кажеш, веде стежка?
– На гору, – відказав Джек, – я ж казав тобі. – Він посміхнувся глузливо. – Не хочеться йти на гору?
Ральф зітхнув, відчувши, як знову між ними зростає ворожнеча. Він розумів – Джек знову злоститься, що він не ватажок.
– Я думав про світло. Поночі ми будемо спотикатися.
– Ми збиралися шукати звіра…
– Мало світла.
– Я за те, щоб іти, – з запалом вигукнув Джек. – Я піду. А ти? Побіжиш до куренів радитися з Рохою?
Тепер уже Ральф почервонів і сказав розпачливо, з новим розумінням життя, якому навчив його Роха:
– І чому ти мене так ненавидиш?
Хлопці занепокоєно похнюпилися, наче почули щось непристойне.
Ральф, усе ще роздратований і ображений, повернувся перший.
– Ходімо.
Пішов на чолі, залишаючи собі право прорубувати гущавину. Витіснений, незадоволений, Джек плентався у хвості.
Стежка, яку вторували свині, скидалася на темний тунель, сонце швидко скочувалося до небокраю, а в лісі й так сутінків не довго чекати. Стежка була втоптана й широка, вони бігли по ній підтюпцем. Потім листяна покрівля розірвалась, засапані, вони зупинились і побачили сяйво перших зірок навколо вершини гори.
– От і прийшли.
Хлопці непевно перезирнулися, Ральф вирішив:
– Тепер – навпростець до ґранітової плити, а на гору – завтра.
Бурмотінням висловили свою згоду; та раптом за його плечем став Джек.
– Звичайно, якщо ти боїшся…
Ральф повернувся до нього.
– Хто перший зіп’явся на скелястий замок?
– Я так само пішов. І це було вдень.
– Гаразд. Хто хоче лізти на гору зараз?
Єдина відповідь – мовчанка.
– Ерікісем? Ви як?
– Краще підемо та скажемо Росі…
– …атож, скажемо Росі, що ми…
– Але ж Саймон уже пішов!
– Треба сказати Росі, а то…
– Роберт? Біл?
Вони теж пропонували рушати прямо до плити. Звичайно, не задля страху, просто з утоми. Ральф знову повернувся до Джека.
– Бачиш?
– Я йду на гору.
Ці слова вирвалися люто, наче прокльон. Його худе тіло напнулося, він глянув на Ральфа, звів списа, наче погрожуючи.
– Я йду на гору шукати звіра… зараз же…
І далі, як болюче жало, недбале різке слово:
– Підеш?
При цьому слові інші хлопці забули, як їм кортіло повернутися на нічліг, і наготувалися стати свідками нової сутички двох сил у темряві. Слово було надто сильне, надто їдке, надто грізне, щоб його повторювати. Захопило Ральфа зненацька, коли він зовсім розслабився, думаючи про повернення до куренів, до тихого, мирного плеса лаґуни.
– Я не проти.
Він вражено почув власний голос, холодний і байдужий, що зводив нанівець усю їдкість ущипливого Джекового зауваження.
– Ну, якщо ти не проти, підемо.
– Авжеж, не проти.
Джек ступив крок.
– Ну, тоді…
Пліч-о-пліч, під мовчазними поглядами хлопців вони рушили на гору. Ральф зупинився.
– Дурні ми. Чому йти тільки двом? Якщо ми знайдемо що-небудь, нас двох буде замало…
Враз почулося, як хлопці кинулися від них геть. На превеликий подив, якась темна фігура пішла проти течії.
– Роджер?
– Так.
– Отже, нас уже троє.
Знову вони спиналися на гору. Здавалося, пітьма огортає їх, як море. Джек мовчав, та раптом почав задихатися й кашляти; порив вітру примусив їх плюватися. Сльози засліплювали Ральфа.
– Попіл. Ми на краю спаленого лісу.
Від кроків та вітру здіймалися хмаринки пилу. Хлопці зупинилися знову; доки Ральф відкашлювався, він устиг подумати, яку вони чинять дурницю. Якщо звіра нема – а його напевно нема, – в такому разі все добре; та що як на вершечку гори їх хтось чекає – тоді яка від них трьох користь, скутих темрявою і озброєних тільки палицями?
– Дурні ми все ж таки.
З темряви почулася відповідь:
– Злякався?
Ральф затрусився з люті. Це все Джекова провина.
– Ще б пак. Але однак ми дурні.
– Не хочеш іти далі, – саркастично промовив голос, – тоді я піду сам.
Ральф відчув глузливий тон. Він ненавидів Джека. Попіл, що виїдав очі, втома, страх – усе його дратувало.