– Давайте розкладати вогонь.
Найвидатніші ідеї завжди прості. Тепер, коли з’явилася мета, всі запрацювали завзято. Роху сповнювала така радість, таке безмежне відчуття звільнення від Джека, така гордість за свій внесок у громадський добробут, що він навіть допомагав зносити дрова. Дерево, яке він приніс, виявилося під рукою – то був повалений стовбур з плити, непридатний, щоб на ньому сидіти на зборах; іншим усе, що лежало на плиті, навіть непотрібне, здавалося недоторканним. Потім близнюки збагнули, що вночі спокійніше спатиметься, коли вогонь палатиме поряд. Від такого відкриття малюки затанцювали, заплескали в долоні.
Дрова тут були не такі сухі, як на горі. А переважно вогкі, трухляві, повні комашні, яка розбігалася на всі боки. Колоди доводилося піднімати з землі обережно, інакше вони розсипалися на мокру потерть. Крім того, щоб не заглиблюватися в ліс, хлопці тягли кожне повалене дерево, хоч як би його обплутало молодим підліском. Вони прочісували знайоме узлісся й вилам, де поблизу залишався ріг, стояли курені. Вдень здавалося зовсім не страшно. Як буде поночі, нікого поки що не турбувало. Тож працювали із запалом і піднесенням, хоча з плином часу в запалі все більше вчувалася паніка, а в піднесенні – істерія. На піску коло плити звели піраміду з листя й галузок, колод і гілок. Уперше, відколи він на острові, Роха сам скинув окуляри з єдиним скельцем, укляк, зібрав сонячні промені в пучок над дровами. Невдовзі над ними виросла димова покрівля і кущик жовтого полум’я.
Малюки, що рідко бачили вогонь після тієї першої катастрофи, напрочуд розвеселилися. Вони витанцьовували й співали, наче на пікніку.
Нарешті Ральф звелів закінчити роботу, випростався, витираючи брудним передпліччям піт з лиця.
– Вогонь треба менший. Цей завеликий. Ми його не втримаємо.
Роха обережно сів на пісок, заходився протирати скельце.
– Можна зробити спробу. Розпалити малий жаркий вогонь, а потім підкладати зелених гілок для диму. Якесь листя для цього надається більше, якесь менше.
Вогонь згасав, а з ним і веселощі. Малюки облишили свої пісні й танці й блукали хто де – коло моря, під плодовими деревами, між куренями.
Ральф гепнувся в пісок.
– Треба скласти новий список, хто за ким чергуватиме коло вогню.
– Якщо ми когось знайдемо.
Він озирнувся навколо. І вперше помітив, як мало старших, і збагнув, чому так тяжко йшла їхня робота.
– Де Моріс?
Роха знову протер своє скельце.
– Думаю… ні, сам він до лісу не піде, правда?
Ральф схопився на ноги, швидко оббіг навколо вогню і став коло Рохи, відгортаючи назад волосся з лоба.
– Але ж нам потрібен список! Ти, я, Ерікісем і…
Він потупив очі й запитав недбало:
– Де Біл, Роджер?
Роха нахилився вперед, підкинув у вогонь уламок дерева.
– Мабуть, пішли від нас. Мабуть, більше вони з нами не бавитимуться.
Ральф сів і пальцем протикав у піску дірочки. Здивувався, побачивши коло однієї такої дірки краплину крові. Він уважно оглянув обкусаний ніготь і помітив, як на місці зраненої шкіри зібралася маленька кулька крові.
Роха провадив:
– Я бачив, як вони скрадалися, коли ми збирали дрова. Он туди вони пішли. В той бік, куди й він.
Ральф відірвав погляд від пальця і подивився вгору. Навіть небо, мов співчуваючи тим великим подіям, які сьогодні між ними зайшли, змінилось і так затуманилося, аж подекуди гаряче повітря побіліло. Сонячний диск світився тьмяним сріблом, немовби присунувся ближче і припікав не так немилосердно, одначе спекотне повітря душило.
– З ним завжди самі клопоти, правда?
Голос чувся з-за плеча, в ньому проступала тривога.
– Обійдемося без них. Тепер буде нам ліпше, правда?
Ральф сів. Надійшли близнюки. Вони волочили величезну ломаку і переможно шкірилися. Шпурнули її на жар, аж сипонуло іскрами.
– Самі дамо собі раду, правда?
Довгий час, поки ломака сохла, бралася вогнем і нарешті запалахкотіла яскраво-червоними барвами, Ральф мовчки сидів на піску. Він не помітив, як Роха підійшов до близнюків і щось прошепотів їм, не помітив, як усі троє повернули до лісу.
– Просимо до столу.
Він прийшов до тями й аж здригнувся. Коло нього стояв Роха з близнюками. Всі навантажені плодами.
– Я собі подумав, – пояснив Роха, – треба влаштувати якесь свято.
Всі троє сіли. Вони принесли цілу гору плодів, зовсім стиглих. Заусміхалися, коли Ральф узяв і почав їсти.
– Дякую, – сказав він. А тоді з виразом радісного подиву: – Красненько дякую!
– Самі чудово даємо собі раду, – провадив Роха. – Це в них нема здорового глузду, це від них тільки клопоти на цьому острові. Зробимо маленький жаркий вогонь…