Саймон звів погляд на небо й відчув тягар свого мокрого чуба. Там, нагорі, вперше з’явилися хмари, величезні набряклі бані повиростали над островом, сірі, рожеві, мідяні. Хмари зависли над землею, тиснули на неї, ненастанно видушуючи тяжку, виснажливу задуху. Метелики й ті повтікали з галявини, де шкірилася й капала кров’ю відразлива почвара. Саймон опустив голову, намагаючись не розплющувати очей, потім прикрив їх долонею. Під деревами не було тіней, все завмерло, взялося перламутром, дійсне здавалося примарним та непевним. Купа нутрощів почорніла від мух, гудючих наче пилка. Ось мухи добралися й до Саймона. Пересичені, вони пообсідали струмки поту, що текли по його тілу, й пили. Вони лоскотали йому ніздрі й стрибали по ногах. Чорні, райдужно-зелені, незліченні; а перед Саймоном на палі стримів і шкірився Володар Мух. Нарешті Саймон здався і глипнув на нього; білі зуби, тьмяні очі, кров – одвічне, неминуче впізнавання прикувало його погляд. У правій скроні Саймонові, сягаючи мозку, закалатав живчик.
Ральф та Роха лежали на піску, дивилися у вогонь і ліниво шпурляли камінці в його бездимне серце.
– Та ломака вже згоріла.
– Де Ерікісем?
– Треба ще дров. Зелені гілки скінчилися.
Ральф зітхнув і підвівся. На плиті під пальмами тіней не було.. Тільки звідусіль лилося якесь химерне світло. Високо вгорі між набряклими хмарами, наче постріл, ударив грім.
– Зараз поллє як із відра.
– А що з вогнем?
Ральф побіг до лісу й повернувся з густою зеленою галузкою, звалив її у вогонь. Галузка тріснула, листя скрутилося, пішов жовтий дим.
Роха пальцями креслив на піску якісь візерунки.
– Лихо, що для вогню у нас замало люду. Можна вважати, що Ерікісем – одна зміна. Вони – одна зміна. Вони все роблять разом…
– Звичайно.
– Так це ж несправедливо. Хіба не ясно? Вони мають відпрацювати дві зміни.
Ральф не зразу второпав його слова. Він засмутився, що не вміє думати по-дорослому, і знову зітхнув. Цей острів подобався йому все менше й менше.
Роха скинув очима на вогонь.
– Незабаром доведеться підкинути ще одну зелену гілку.
Ральф перекотився на живіт.
– Рохо, що нам робити?
– Якось дамо собі раду без них.
– А вогонь?
Він похнюплено дивився на чорно-білу мішанину, де лежали недопалені гілки. Намагався відшукати точні слова.
– Я боюся.
Він побачив, що Роха підвів на нього погляд, і його понесло.
– Не звіра. Тобто і його також. Але ж ніхто не розуміє про вогонь. Якщо ти тонеш і тобі кидають линву… Якщо лікар каже; випий оце, а то ти помреш, – ти б випив, правда? Це ж так?
– Звісно.
– Невже вони не розуміють? Невже не ясно? Якщо не сиґналити димом, ми ж усі тут пропадемо. Поглянь!
Над жаринами тремтіла хвиля гарячого повітря, від диму не залишилося й сліду.
– Самі ми не зможемо підтримувати вогню. А їм байдуже. І найгірше… – Він пильно глянув у спітніле Рошине обличчя.
– І найгірше – іноді мені самому байдуже. Що коли й я, як інші, махну рукою на все? Що з нами буде?
Роха в глибокій тривозі скинув окуляри.
– Не знаю, Ральфе. Просто нам треба триматися, та й квит. Так би зробили дорослі.
Ральф, почавши свою сповідь, уже не міг заспокоїтися.
– Рохо, що сталося?
Роха подивився на нього вражено.
– Ти про що?
– Ні, ні, не це… я про інше… Чому в нас усе попсувалося?
Роха повільно протирав скельце й міркував. Він зрозумів, як щиро звіряється йому Ральф, і зашарівся з гордощів.
– Не знаю, Ральфе. Мабуть, усе через нього.
– Через Джека?
– Через Джека,
Навколо цього слова уже вироблялося табу.
Ральф поважно кивнув.
– Атож, – сказав він, – напевне, все через нього.
Раптом неподалік ліс здригнувся від реву. Звідти вискочили якісь пекельні прояви з червоно-біло-зеленими лицями. Вони так верещали, що малюки з лементом розбіглися навсебіч. Кутиком ока Ральф помітив, як тікає Роха. Двоє кинулося до вогню, і Ральф приготувався боронитися, та вони схопили палахкотючі головешки й дременули навтікача по пляжу. Решта троє спокійно стояли і дивилися на Ральфа; він помітив, що найвищий серед них, зовсім голий, тільки фарба та пояс – це Джек. Ральф затамував дух і спитав:
– Ну що?
Та Джек ніби й не чув. Він звів спис і прокричав:
– Слухайте ви всі. Я й мої мисливці живемо на березі коло пласкої скелі. Ми полюємо, і бенкетуємо, і живемо на свою вподобу. Хочете вступити до мого племені – приходьте. Може, я дозволю вам вступити. Може, й ні.