Саймон відчув, як ударився коліньми об землю. Він поповз далі, й невдовзі все стало ясно. Заплутані стропи розкрили перед ним механіку цілого непорозуміння; він довго розглядав білі носові кістки, зуби, кольори тліну. Він побачив, як безжально ремінці й брезент не давали розпастися цьому жалюгідному тілові. Знову повіяв вітер, тіло підвелося, вклонилося, дихнуло на Саймона бридким смородом. Саймон упав навкарачки, довго блював, доки не виблював усього, що було в шлунку. Тоді він узяв у руки стропи, виплутав їх з-під каміння, і тіло звільнилося від примх вітру.
Нарешті відвернувся й поглянув на берег. Вогонь коло ґранітової плити не горів або принаймні не димів. Далі понад берегом, за річечкою, коло величезної пласкої скелі тонка цівка диму соталася в небо. Забувши про мух, він прикрив очі долонями і дивився на дим. Навіть з такої відстані можна було побачити, що більшість хлопців – можливо, навіть усі – там. Виходить, перенесли табір туди, чимдалі від звіра. При цій думці Саймон озирнувся на нещасну смердючу руїну, що сиділа у нього під боком. Звір був нешкідливий, тільки відразливий; треба розповісти про це іншим чимхутчіш. Саймон побіг униз, ноги під ним підтиналися. Він набрався духу, та все ж ішов, щокроку затинаючись…
– Скупаймося, – запропонував Ральф, – що нам ще робити?
Роха вивчав крізь своє скельце грізне небо.
– Не подобаються мені ці хмари. А пам’ятаєш, як лило, коли ми приземлилися?
– Знову буде дощ.
Ральф пірнув. Якісь малюки гралися коло самого берега, намагаючись освіжитися в воді, теплішій за температуру тіла. Роха скинув окуляри, акуратно ступив у воду, тоді знову наклав їх на носа. Ральф виплив на поверхню і хлюпнув на нього водою.
– Вважай на окуляри, – сказав Роха. – Бризнеш мені на скло, доведеться вилазити й протирати його.
Ральф знову хлюпнув на нього, та не поцілив. Він засміявся, сподіваючись, що Роха, як завжди, замовкне ображено й покірно поступиться. Роха натомість почав гамселити руками по воді.
– Облиш! – кричав він. – Чуєш?
Він люто бризнув водою Ральфові в обличчя.
– Гаразд, гаразд, – сказав Ральф, – не дурій.
Роха перестав товкти по воді руками.
– Голова болить. Якби стало хоч трохи прохолодніш.
– От якби пішов дощ.
– От якби поїхати додому.
Роха розлігся на положистому піщаному дні ставка. Живіт його стирчав над водою і швидко обсихав. Ральф пустив у небо струмінь бризок. Де сонце, можна було вгадати за рухом ясно! плями поміж хмарами. Ральф укляк у воді й озирався.
– Де всі?
Роха сів.
– Може, лежать у куренях.
– Де Ерікісем?
– І Біл?
Роха махнув рукою кудись за ґранітову плиту.
– Всі пішли туди. До Джека на бенкет.
– Хай собі йдуть, – Ральф похнюпився, – мені байдуже.
– Щоб дістати шматочок м’яса…
– І щоб полювати, – проникливо додав Ральф, – і щоб бавитися в плем’я, і щоб розмальовувати обличчя.
Роха длубався в піску під водою, відвернувшись від Ральфа.
– Може, й нам піти?
Ральф зиркнув на Роху, той зашарівся.
– Ну, щоб переконатися, що там усе гаразд.
Ральф знову хлюпнув на нього водою.
Ральф і Роха ще не дійшли до Джекового табору, як здалеку почули гамір учти. Там, де пальми залишили широку смугу землі між лісом та берегом, росла трава. Всього за крок від неї трохи нижче лежав білий пісок, нанесений припливами, теплий, сухий, утоптаний. Ще нижче скеля уступом спускалася до лаґуни. Під нею була коротка смужка піску, а далі вже вода. На скелі палав вогонь і смажилося м’ясо, з нього в невидиме полум’я капав жир. На траві зібралися всі хлопці острова, крім Рохи, Ральфа, Саймона та ще двох – тих, хто клопотався коло свині. Вони реготали, співали, сиділи навпочіпки чи стояли на моріжку, кожен у руках тримав м’ясо. Однак, судячи з облич, замащених жиром, трапеза майже скінчилася; дехто мав у руках кокосові шкаралупи і сьорбав звідти воду. Ще до початку учти вони приволокли на середину галявини величезну колоду, на ній тепер сидів Джек, розмальований і обвішаний вінками з квітів, наче ідол. Коло нього на зелених листках лежали цілі гори м’яса, і плоди, і кокосові шкаралупи, наповнені питвом.
Роха з Ральфом підійшли до краю трав’янистої галявини, і хлопці, зауваживши їх, один по одному замовкали: врешті стало чути голос лиш одного хлопця, що стояв коло Джека. Але й він замовк. Джек обернувся. Якийсь час він дивився на них; тишу порушували тільки рев води навколо рифу та тріск вогнища. Ральф відвів погляд; Сем вирішив, що Ральф дивиться на нього з докором, нервово захихотів і кинув на землю обгризену кістку. Ральф якось непевно ступив крок уперед, показав на пальму, прошепотів щось невиразно до Рохи; тоді обидва захихотіли так само, як Сем. Високо піднімаючи ноги над піском, Ральф пішов собі далі. Роха намагався висвистувати.