Два хлопці, які поралися коло вогню, саме відбатували здоровий шмат м’яса і побігли з ним до галявини. Вони наткнулися на Роху й обпекли його, той підскочив, зарепетував. І знову напруження спало, всіх об’єднав вибух сміху. Роха знову був загальним посміховиськом, і всі знову відчули себе веселими й нормальними.
Джек підвівся і помахав списом,
– Дайте їм м’яса.
Хлопці, які принесли рожен з м’ясом, дали Ральфові та Росі по соковитому шматку. Ковтаючи слину, ті прийняли дарунок. Отак вони стояли і їли під мідяним небом, у якому гримотіло, віщуючи наближення бурі.
Джек знову помахав списом.
– Всі наїлися, ніхто не голодний?
М’ясо ще залишилося: шкварчало наколоте на дерев’яних рожнах, купами громадилося на зелених тарелях. Не наситивши свого черева, Роха шпурнув обгризену кістку на берег і нахилився по новий шматок.
Джек знову перепитав нетерпляче:
– Всі наїлися, ніхто не голодний?
В його тоні звучала погроза, пиха власника, хлопці заквапилися, почали давитися їжею, поки був час. Побачивши, що їді нема кінця, Джек підвівся з колоди, яка правила йому за трон, і повільно пройшов до краю трав’янистої галявини. З-під фарби зверху вниз він дивився на Ральфа та Роху. Вони стояли на піску віддалік від галявини, Ральф їв і дивився на вогонь. Він зауважив, не надаючи цьому значення, що полум’я вже добре видно проти тьмяного світла. Отже, наближався вечір, та він не ніс тихої краси, а тільки загрозу насильства.
Джек сказав:
– Дайте мені пити.
Генрі приніс йому шкаралупу, і він відпив з неї, пильнуючи за Ральфом та Рохою з-понад кострубатого краю кокосової лушпайки. В м’язах його рук грала сила; влада огорнула плечі й щось нашіптувала на вухо, наче мавпа.
– Сідайте всі.
Хлопці рядами посідали перед ним у траву, на фут нижче Ральф із Рохою зосталися стояти на м’якому піску. Якийсь час Джек не помічав їх; повернувшись своєю маскою до тих, хто сидів, він махнув на них списом.
– Хто вступає до мого племені?
Раптом Ральф порвався вперед, спіткнувся. Деякі хлопці повернули до нього голови.
– Я вам дав їжу, – сказав Джек, – а мої мисливці захистять вас від звіра. Хто вступає до мого племені?
– Я ватажок, – заявив Ральф, – бо ви мене обрали. Ми збиралися пильнувати вогню. А тепер ви погналися за шматком м’яса…
– Ти ж сам погнався! – закричав Джек. – Подивися, у тебе в руках кістка!
Ральф зачервонівсь, як мак.
– Ви ж мисливці. Це ваша робота.
Джек знову наче не помічав його.
– Хто вступає до мого племені, хто хоче повеселитися?
– Я – ватажок, – Ральфів голос тремтів. – А що буде з вогнищем? Крім того, у мене ріг…
– Ти ж забув його прихопити, – вишкірив зуби Джек. – Ти залишив його там. Ясно, розумнику? І взагалі в цій частині острова ріг не рахується…
Зненацька вдарив грім. Не просто десь угорі гримнуло, а бабахнуло так, немов вибухнув снаряд.
– Ріг і тут рахується, – заперечив Ральф, – і на цілому острові.
– Ну й що ж ти збираєшся робити?
Ральф оглядав ряди хлопців. Та не знаходив у них підпори, тож відвів очі вбік, засоромлений, спітнілий. Роха прошепотів:
– Вогонь – порятунок.
– Хто вступає до мого племені?
– Я.
– І я.
– І я.
– Я засурмлю в ріг, – сказав Ральф, захлинаючись повітрям, – і скличу збори.
– А ми не почуємо.
Роха торкнувся Ральфового зап’ястя.
– Ходімо звідси. Тут пахне смаленим! Тим більше, ми вже наїлися.
За лісом яскраво спалахнула блискавка, і загриміло так, аж якийсь малюк розплакався. Сипонули перші великі краплі, було чути, як кожна падає на землю.
– Збирається буря, – сказав Ральф, – дощ буде, як тоді, коли ми сюди приземлилися. Ну, хто тепер розумник? Де ваші курені? Куди заховаєтеся?
Мисливці занепокоєно поглядали на небо, кулячись під ударами крапель. Вони захвилювалися, заметушилися безцільно, їхні ряди розпалися. Блискавки замиготіли яскравіше, громи били немилосердно. Забігали, заверещали малюки.
Джек стрибнув на пісок.
– Танцюймо наш танок! Давайте! Наш танок!
Спотикаючись у глибокому піску, він побіг до відкритої голої скелі коло вогню. Між спалахами блискавок повітря було темне й страхітливе; з галасом хлопці побігли за Джеком. Роджер удавав свиню, захрюкав, кинувся на Джека, той ухилився. Мисливці схопилися за списи, кухарі – за свої рожни, решта – за кілки з дров для вогнища. Поставали в коло, завели спів. Поки Роджер імітував жах зацькованої свині, малюки гасали й стрибали поза колом. Небо було таке страшне, що навіть Росі та Ральфові захотілося належати до цього божевільного, але хоч почасти безпечного товариства. Вони б радо доторкнулися до брунатних спин живого частоколу, який зімкнувся зі страху і в такий спосіб подолав його.