— Послухай-но мене, м’якосердий святеннику з пурпурового гаю! Дуже мило з твого боку вгадувати мої почуття наперед, але Калі буде віддана тому, чому захоче, і то не бувши комусь щось винна, а на власний розсуд. Вона — богиня-найманка, не забувай! Може, ти сказав правду й вона бреше, запевняючи, що й досі тебе кохає. Проте, безжальна й спрагла битв, вона йде на запах крові. Відчуваю: вона ще може стати акселераціоністкою.
— Добирай слова, богине. Хтозна, що нас може слухати?
— Ніхто не слухає, бо слова тут лунають рідко.
— То більше підстав комусь зацікавитися, коли вони таки лунають.
Вона трохи посиділа мовчки, тоді ствердила:
— Ніхто не слухає.
— Твої сили зросли.
— Так. А твої?
— Теж, мабуть.
— То що, приймеш мій меч, моє колесо, мій лук — в ім’я акселераціонізму?
— Ні.
— Чому?
— Ти надто щедра на обіцянки. Порушуєш слово не менш охоче, ніж даєш, і через це я ніколи не зможу тобі довіряти. Якщо ми воюватимемо й переможемо в ім’я акселераціонізму, це може бути остання велика битва цього світу. А цього ти бажати не можеш і статися такому не дозволиш.
— Говорячи про останні великі битви, Семе, ти шиєшся в дурні, адже остання велика битва — завжди наступна. Може, явитися тобі в гарнішій подобі, щоб переконати в моїй правдивості? Може, приголубити тебе в тілі з печаткою незайманості? Чи це, бува, не змусить тебе повірити моєму слову?
— Сумнів, владарко, — це непорочність розуму, і на моєму розумі така печатка є.
— Ну, знай же тоді, що я привела тебе сюди, тільки щоб помучити, і що ти маєш рацію: плювати я хотіла на твій акселераціонізм, та й дні твої я вже злічила. Хотіла дати тобі марні надії, щоб можна було тебе скинути зі ще більшої висоти. Порятували тебе від цього лише твоя дурість і твоя слабкість.
— Вибач, Калі...
— Не треба мені твоїх вибачень! Утім, твоє кохання було б мені до вподоби — я б могла скористатися ним проти тебе в кінці твоїх днів, щоб вони минали тяжче. Але, як ти сказав, ми надто змінилися, і на тебе вже шкода заходу. А втім, не думай, що я не могла б змусити тебе покохати мене знову — усмішками, пестощами, як у давнину. Я ж бо відчуваю в тобі жагу, а роздмухати її в чоловікові — мені раз чхнути. Однак ти не гідний величної смерті, падіння з висот пристрасті в глибини розпачу. Не маю часу дати тобі щось, окрім моєї зневаги.
Навколо плавно кружляли вогнисті зірки, і вона забрала свою руку з-під його, наливаючи ще дві чаші соми проти нічного холоду.
— Калі?
— Що?
— Якщо це тебе хоч трохи заспокоїть, ти мені й досі не байдужа. Кохання або не існує, або ж це слово означає не те, що, як я безліч разів думав, мало б означати. Зійдімося ліпше на тому, що це якесь безіменне почуття. Тож прийми це, іди й тішся. Ти знаєш, що одного дня, щойно закінчилися б спільні вороги, ми вчепилися б у горлянки одне одному. Ми мали багато приємних примирень, але чи були вони варті того болю, що їм передував? Знай: ти перемогла й ти — богиня, якій я поклоняюся. Бо ж хіба поклоніння та обожнювання не є сполука любові й ненависті, жадання й страху?
Вони пили сому в кімнаті під назвою «Журба», і на них лежали Куберині чари.
Калі сказала:
— То що ж мені, кинутися тобі на шию й розцілувати, примовляючи, що я збрехала, коли сказала, що збрехала, щоб ти засміявся й сказав, що збрехав заради останньої помсти? Ну-бо, владарю Сіддгартхо! Краще б ізгинуло одне з нас у Пекельнім Колодязі, адже гордість Перших велика. Не слід нам було приходити сюди, у це місце.
— Не слід.
— То покиньмо його?
— Ні.
— У цьому погоджуюся. Посидьмо ж тут, трохи пообожнюємо одне одного.
Її рука лягла на його, попестила.
— Семе?
— Що?
— Хочеш зі мною покохатися?
— І цим підписати свій вирок? Звісно.
— Тоді ходімо в кімнату під назвою «Розпач», де безвітряно, а ще й ложе є...
Він пішов за нею з «Журби» до «Розпачу», відчуваючи в горлянці дедалі швидше серцебиття, а поклавши її голу на ложе й накривши долонею м’яку білість її живота, він зрозумів: Кубера — і справді наймогутніший із локапалів, бо почуття, якому була присвячена та кімната, панувало навіть тоді, коли його взяло бажання, а він узяв її; далі було розслаблення, стискання, зітхання, а тоді кульмінаційні сльози, що так і пропалювали собі вихід назовні.
— Чого забажаєш, пані Має?
— Розкажи мені про акселераціонізм, Теку-архіваре.
Тек випростав своє довге худорляве тіло, і спинка його стільця зі скрипом припасувалася, відхилившись назад.
Ззаду нього дрімали банки даних, а певні рідкісні справи сповнювали довгі й високі полиці різнобарв’ям своїх обкладинок, повітря ж — затхлими запахами.
Він обмацав поглядом жінку перед собою, усміхнувся й покрутив головою. Вона була вбрана в обтислий зелений одяг і мала нетерплячий вигляд; волосся її було зухвало руде, а ледь помітні веснянки поцяткували ніс і півкулі щік. Стегна й плечі були широкі, а вузька талія свідчила про дисциплінований опір цій схильності.
— Чому ти крутиш головою? Усі йдуть до тебе по інформацію.
— Ти, пані, молода. За плечима в тебе, якщо не помиляюся, три аватари. Переконаний, що на нинішньому етапі твоєї кар’єри тобі зовсім не бажано потрапляти до особливого списку юних шукачів цього знання.
— Списку?
— Списку.
— І нащо ото комусь список таких допитливих?
Тек знизав плечима.
— Боги збирають найнесподіваніші речі. Декотрі от списки нагромаджують.
— Щоразу, коли я чула про акселераціонізм, його згадували як цілковито мертву справу.
— То звідки цей раптовий інтерес до мертвого?
Вона засміялася, а її зелені очі усвердлилися в його сірі.
Архів вибухнув навколо нього, і він опинився в бальній залі на півдорозі до верхівки Мильового Шпиля. Була ніч, така пізня, що скоро вже й ранок мав настати. Гулянка, очевидно, тривала вже довгенько, але саме тепер натовп, у якому він стояв, скупчився в кутку зали. Вони підпирали стіни, сиділи й напівлежали, слухаючи всі як один низькорослого смаглявого кремезного чоловіка, що стояв поруч із богинею Калі й говорив. Це був Великодухий Сем, Будда, який оце щойно прибув зі своєю наглядачкою. Він говорив про буддизм і акселераціонізм, про дні Ув’язнювання, про Пекельний Колодязь, про блюзнірства владаря Сіддгартхи в приморському місті Магартсі. Він говорив, і голос його лунав і лунав, заворожуючи, а сам він випромінював силу, упевненість і тепло, заворожуючи, і його слова лунали й лунали, тоді як натовп повільно непритомнів і падав довкола нього. Усі жінки там були досить бридкі, за винятком Маї, яка на цьому моменті пирснула й плеснула в долоні, від чого навколо них знову з’явився Архів, а Тек опинився на своєму стільці, досі з усмішкою на вустах.
— То звідки цей раптовий інтерес до мертвого? — повторив він.
— Він не мертвий!
— Ні? — перепитав Тек. — Не мертвий? Пані Має, він помер, щойно ступив у Місто Небесне. Забудь його. Забудь його слова. Удай, ніби його й не існувало. Не залишай ані сліду його у своєму розумі. Колись ти запрагнеш поновлення, тож знай, що кармовладці прагнутимуть відшукати згадки про цього чоловіка в кожному розумі, що пройде крізь їхні палати. В очах богів і Будда, і його слова — це щось мерзенне.
— Але чому?
— Він — анархо-терорист, вовкуватий революціонер. Хоче підірвати не що, як самі Небеса. Якщо потребуєш більш наукових відомостей, мені доведеться звернутися по дані до машин. Підпишеш доручення на це?
— Ні...
— Тоді викинь його з голови й замкни двері.
— Він аж такий поганий?
— Ще гірший.
— То чому ж ти всміхаєшся, кажучи все це?
— Бо я особа не надто серйозна. Утім, характер мій на зміст сказаного не впливає. Тому зваж на це.
— Ти, здається, усе про це знаєш. Невже на самих архіварів те правило щодо списку не поширюється?