- Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... - промовила вона.
Володимир не хотів образити Рогніду, що думала назвати сина по-свіонському Ярлом, і відповів:
- Нехай буде і по-твоєму, і по-моєму... Ярл - це від тебе, слава - від мене, назовемо дитя наше Ярославом.
- Ярослав! Ярослав! - загомоніли мужі й жони. - Чолом княгині Рогніді, кланяємось такожде й княжичу Ярославу.
Княгиня Рогніда рада була, що її так тепло й гостинно зустріли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це ім'я нагадує їй далеку батьківщину й славу Київського столу.
Дитя ж спало. Чи міг тоді хто думати, що промине сімдесят п'ять літ - і вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, і помре тут, у суворій, темній фортеці, де так радісно починалось нині його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгороді 1054 року.)
Загомонів, зашумів Вишгород, почався пир, багато звірів і птаства завезли сюди тіуни, три ночі, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварів меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогніди, за здоров'я сина їх Ярослава.
Тільки надвечір вони залишились удвох, - у палаті, що виходила вікнами на Дніпро.
- Невже я тут? - говорила й дивилась на Володимира Рогніда. - Скільки часу минуло, як довго я ждала вісточки від тебе, а тільки вона прийшла - ластовицею прилетіла...
- Знаю, що тобі довелося важко, Рогнідо! Але кривавий був мій шлях до Києва, і тут пролилося багато людської крові, довго тривала облога Родні, багато муки прийняв я сам...
- Не говори, не говори про свою муку, Володимире, - перебила його Рогніда. - Адже все це вже позаду. - Помовчавши, вона додала: - Я рада, що ти зустрів мене не в Києві, а тут, у Вишгороді! Адже я боюсь Києва.
- Ти боїшся Києва? - князь Володимир посміхнувся. - Послухай, Рогнідо,- я не пізнаю тебе. У Полотську я знав тебе сміливою.
- Так, я була сміливою, - замислилась вона, - бо народилась і жила в Полотську, в лісах, у родині батька-воїна, сама боролась за життя і не боялась навіть смерті. - Вона на мить затялась і знову продовжувала: - Так було аж до того, коли зустріла тебе, та й тоді, вже зустрівши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смійся, не смійся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустріти... Боялась, не знала, як ти живеш у Києві, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!
Оповивши руками шию князя, Рогніда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.
Він дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогніди - якийсь смуток, може, печаль.
- Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобі ще в Полотську, що покличу тебе, там нарік своєю жоною, а тепер покликав і в Київ, ждав, радий, що бачу...
- Княже мій, Володимире! - сказала на це Рогніда. - Я тебе бачила в Полотську, знала - княжого слова не зламаєш, вірила - покличеш мене... Боялась я тільки за серце твоє, бо люблю тебе всією душею.
Він розумів, про що говорить Рогніда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душі! Він думав, коли їхав до Вишгорода, одверто сказати Рогніді, що мав гріх у Києві, який спокутує й, либонь, довго ще спокутуватиме, - і коли б це нині зробив, усе сказав Рогніді, тоді справжня любов напевне осяяла б їхні душі.
Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогніди була така безгрішна, що він не міг, не мав сили чимось її затьмарити.
- Моя дорога, рідна, - тепло сказав Володимир. - Ти мене бачила й знала в Полотську, нині я такий, як і був, вір мені, я щасливий, що ти приїхала сюди, дякую тобі, що народила мені сина. - Він обняв її стан, підвів ближче до вікна. - Поглянь, - промовив він. - Який чудовий світ, як хороше тут!
Було справді чудово, буяла весна, під самою стіною Вишгорода зеленів, бринів молодим листом ліс, скрізь цвіли трави, могутні води Дніпра линули й линули на південь, по ліву руку голубіла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле - з могилами по обрію, з кам'яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чоті, берегли землю, вдалині темнів Київ.
- Хіба не щастя, - говорив князь Володимир, - бути нам з тобою удвох? Я тобі сказав, що много і трудних діл уже содіяв, а ще більше мушу звершити, і вірю, знаю - звершу їх, бо так велить Русь... У цьому житті, в усіх моїх трудах ти допоможеш мені, Рогнідо, і я ніколи, чуєш, ніколи не забуду тебе...
Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла і зникла, бо вірив, що до них прийде щастя. Людям, і князям також, часто здається, що для цього треба так мало...
6
У Полотську, в суворій фортеці, рано втративши матір, Рогніда з юних літ стала господинею двору, їй підкорялись і виконували всі її загади дворяни, вона берегла ключі від клітей, медуш, всього добра. Так і мусило бути - батько й брати Рогніди воїни, їй по покону й праву, як єдиній жоні в родині, належало вести господарство, поїти їх і кормити.