Проте на душі в княгині було тихо, її наснажувала любов до Володимира, і цього вечора вона приготувала ложе для князя, лягла поруч з ним - ніжна, тепла, ласкава.
- Спочинь, мій княже, спочинь! - шепотіла Рогніда. - Тихо в теремі. Спить син наш, спить весь город Київ, засипай і ти...
Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогніда, Тихо, як тихо!
І раптом у цій тиші десь недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далі все дужче, голосніше.
Рогніда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотіла встати, зачинити вікно - нехай спить князь!
Але князь уже прокинувся - в сірій пітьмі Рогніда побачила, як він підняв голову з подушки, прислухається.
- Володимире! - промовила тоді Рогніда. - Мені здається, що це плаче дитя... Він слухав.
- Так, це плаче дитина.
- А звідки вона тут, у нашому дворі?
Володимир мовчав, устав з ложа і ступив босоніж кілька кроків до вікна. Темна постать його вимальовувалась на сірій полотнині неба.
- Ти чого встав, Володимире?
Дитина плакала й плакала - тепер ще дужче, так, ніби їй щось дуже боліло.
- Володимире!
Чути було, як він заломив пальці.
- Що це за дитина? - вкрай стривожившись, запитала Рогніда. - Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире ?
Він обернув до неї обличчя і відповів:
- То плаче син забитого брата мого Ярополка.
- Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив мені про неї?
- А що мені про неї говорити? - роздратовано сказав Володимир. - Брата Ярополка немає, хіба не однаково - є чи немає в нього дитини?!
- Ой ні, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горі, виявляється, є ще один княжич...
- Цей княжич не буде на заваді ні мені, ні моєму сину.
- Я не про те, не про те говорю, Володимире... Адже коли є княжич, то в нього є й мати - княгиня?
- Рогнідо! - суворо вже сказав Володимир. - Невже ти боїшся ще однієї якоїсь княгині?
- Ні, Володимире, - у словах її відчулись сльози. - Ти мене не хочеш зрозуміти й не зрозумів. Я не боюсь ніяких княгинь, знати ж, що тут, на Горі, живе ще одна княгиня, повинна...
- Що ж, - промовив Володимир, - на жаль, тобі нічого знати. У цієї дитини була мати - жона князя Ярополка Юлія, тепер її тут, на Горі, немає.
- Вона померла? Володимир мовчав.
- Скажи, Володимире... Я боюсь подумати, може, її вбили разом з мужем Ярополком?
- Ні, ні, ні! Її ніхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Києва, бо після смерті мужа свого поїхала з Києва.
- Поїхала з Києва? Чому? Куди?
- Ні я, ні хтось на Горі цього не знає. Княгиня Юлія взяла з собою всі свої добра, поїхала, з слугами своїми, може, з грецькими купцями...
- Як страшно! - вирвалось у Рогніди. - І я не збагну, Володимире, для чого це їй було робити? Адже ти сам говорив мені, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горі... Ти сам, княже Володимире, пам'ятаєш, після смерті мого батька, хоч він був твій ворог, дозволив мені жити в Полотську як княжні... Ти - справедливий князь. Що ж сталось з Юлією? А може... може, хтось підняв на неї руку, вбив?
- Ні, ніхто з руських людей не підняв і не міг підняти руки на княгиню Юлію. Я нічого не знаю, Рогнідо. Є на світі багато такого, чого не можна ні зрозуміти, ні пояснити.
- Тобі дуже важко...
- Дуже важко, Рогнідо... Ярополк був моїм братом, Святополк же брату чадо...
Рогніда довго мовчала, а потім запитала:
- Скажи мені, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка?
- Ні, Святополк народився після смерті Ярополка, весною цього літа. Він не знає свого батька.
- Він не знає свого батька... А коли його мати зникла з Києва?
- Княгиня Юлія зникла недавно... А втім, хіба це не однаково, Рогнідо? Її немає, чуєш, немає!
- Так, - згодилась вона, - це справді однаково... Мені не однаково тільки те, що неспокійний ти, Володимире.
- А як же мені бути спокійним? Ця дитина кричить серед ночі, її крик, як привид брата, заповзає мені в душу... Мені здається, що це кров Ярополка стукає в моє серце...
Рогніді було невимовне важко, з цим криком дитини сюди, в терем, і в її душу вповзала тривога, цей крик був віщуном чогось страшного й непоправного для неї.
Проте вона розуміла, що зараз, у цю хвилину, Володимирові, либонь, важче, ніж їй, і тому схопилась у темряві з ложа так, як була, в одній тільки довгій сорочці, з розпущеною косою, підійшла до Володимира, обняла його за плечі.