- Ну, не печалься, не печалься, муже мій! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чуєш, як стало тихо, мій любий.
Він бачив у сутінках її світле обличчя, очі, в яких тьмяно грав відсвіт великої зорі, що висіла низько над обрієм.
- Справді тихо, - притулився він обличчям до її теплої щоки. - І не тому тихо, що замовкла оця дитина. Ні, мені чомусь завжди тихо біля тебе.
- Спасибі, - тепло промовила Рогніда. - Ти знаєш, як я тебе люблю, тобі завжди буде зі мною тихо, спокійно...
8
Пракседа працює в княжому теремі, робить усе, як робила й раніше, коли є надоба, княгиня Рогніда дає їй ключі, доручає взяти те чи те в клітях, медушах, бертяницях. Все йде, як і колись, княгиня Рогніда надто багато взяла на свої плечі, Пракседі мусить бути нібито вільніше, легше.
Але ключниця затаїла злість у своєму серці, їй здається, що полунощна княгиня кревно образила її, ключі, які висіли колись біля пояса, нині лежать на лаві в світлиці княгині Рогніди, о, як мучать ці ключі Пракседу!
І от серце Пракседи не витримало, зрадило.
- Добре в тебе дитя, княгине, - промовила Пракседа, коли була з Рогнідою тільки вдвох у спочивальні. - Красиве дитя, тихе, смирне, ніхто в теремі не чув, щоб воно плакало.
- А чого ж йому плакати? - стоячи над колискою, відповіла княгиня. - Зараз йому тільки спати, виростати, дитя...
- Ой, не говори, княгине, - зашепотіла Пракседа. - Не кожне дитя таке, як Ярослав. Он дитя грецької княгині Юлії Святополк - і вдень і вночі кричить і кричить.
- Треба добру кормилицю йому дати, нагодує, догляне, то й засне.
- Що, княгине, кормилиця? Вона серця свого дитині не віддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлія, от і дитя в неї таке.
- Не говори того, що не слід. Княгиня Юлія була жоною князя Ярополка, ти не смієш говорити про неї злого.
- Не смію! - не стрималась і голосно засміялась Пракседа. - Такій ніхто, і навіть бог, не простить того, що вона робила, від гріховного кореня зол плод буває... Яка княгиня, такий у неї й син...
- Ключнице! - гримнула Регніда. - Не говори зла всує, не лжи.
- А я не лжу, - аж зашарілась Пракседа. - Я говорю тобі токмо правду... У княгині Юлії був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночі до її палати...
- Ти про що говориш, Пракседо?
- А що говорити? - зашепотіла Пракседа. - Почує князь Володимир - уб'є мене.
І враз Пракседа зрозуміла, що наробила, змовкла, закам'яніла, кров одлила з її обличчя.
- Матінко княгине! - вирвалось сполохано в неї. Але княгиня Рогніда зрозуміла все, на що натякала Пракседа. Бліда, без кровинки в обличчі, вона все ж стримала себе, промовила наскільки мала сили тихо, спокійно:
- Ти всує це сказала, ключнице... Знаю, що думаєш, але марно, не слід було так думати. Запам'ятай - я жона князя Володимира, і жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати і знаєш такожде те, що Святополк - син токмо князя Ярополка...
- Матінко княгине! - хотіла стати на коліна Пракседа. - Розумію, все розумію, матінко княгине! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я...
- На коліна не ставай, - суворо й холодно сказала княгиня Рогніда, - і не помилилась ти, а забула, що ключниця княгині повинна бути нелукавою, чесною і, найперше, мусить любити князя і його княгиню. Тепер іди, ключнице, я тобі все сказала.
9
Княгиня Рогніда одразу зрозуміла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слів для цього й не було потрібно - таємниця дитини, яку тримали не в теремі, а десь у саду, постійний неспокій і тривога Володимира, що не могли сховатись від Рогніди, а тепер і слова Пракседи, - цього було досить для того, щоб зрозуміти все, що сталось тут, на Горі, за останнє літо.
Звичайно, гордій полотській княгині, яка росла в родині, де за суворим північним законом зраду жоні карали осудом і презирством, і яка, перемігши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив її батька й братів, було дуже важко не заридати, не закричати після слів Пракседи, спочатку вона думала навіть зібратись, коли не буде в городі Володимира, взяти сина на руки, іти хоч і за море, не бачити князя довіку.
Проте були причини, які змушували Рогніду цього не робити, - любов до Володимира народилась і зміцніла в її душі в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато більше й страшніше, щоб вирвати її тепер з серця.
Вона пригадувала день у Полотську, коли вперше побачила північного князя, страхітливу ніч, коли помста змусила її взяти в руки смолоскип, щоб спалити, знищити ненависного убійника, і кінець цієї ночі, коли вона, як перед мужем справедливим і дужим, стала перед ним на коліна, роззула, сказала, що буде вірною жоною...