Чи була вона йому вірна? О так, вона залишалась йому вірна, інакше не могло бути, після ночі в Полотську вірила, що Володимир її не забуде, а крім того, носила під грудьми його дитя.
Що ж трапилося з ним? Рогніда не бачила ніколи Юлії, але чула про її красу, тут, на Горі, всі про це говорили, що ж дивного, коли князь Володимир не вистояв перед Юлією, адже він молодий, дужий, красивий, знав Рогніду одну тільки ніч, поїхав до Києва, не бачив її довго-довго... Звичайно, він зустрів Юлію, прийшла година, може, одна ніч, які замутили й перемогли розум, примусили забути сором, честь...
Але що трапилось після цього? Чому Володимир, полюбивши Юлію, й саме тоді, коли вона була непразна, пише їй - Рогніді - в далекий Полотськ люб'язну грамоту, чому саме тоді, коли Рогніда мала приїхати до Києва, княгиня Юлія залишає Гору й виїжджає з Києва, чому, нарешті, князь Володимир зустрічає Рогніду з сином ласкаво й ніжно і тільки пізніше, почувши серед ночі крик дитини, став неспокійний, тривожний?!
Княгиня Рогніда розуміла, що Володимир за цей час багато передумав і пережив, не легко далась йому короткочасна любов до Юлії, не такою, як він уявляв, виявилась звабниця-княгиня, важкою була в нього розплата за свій гріх, але він вистояв, усе переміг, княгиня Юлія довіку не повернеться до Києва, на Горі живе й житиме дитина токмо Ярополка... Ревнощі поволі відступали, їй було надзвичайно боляче, образа гнітила душу, а все ж вона жаліла Володимира-князя, бо любила, а відтак і прощала його.
Рогніда жодним словом не прохопилась Володимирові про свої муки й страждання, любов і гордість не дозволили їй цього зробити, проте не могла бачити в теремі зрадливої й підступної ключниці Пракседи, хоч та після розмови з нею стала підлесливою, слухняною, покірною.
Через це в один з ближчих днів Рогніда одверто сказала князеві Володимиру:
- Мені, муже мій, не до вподоби ключниця наша Пракседа.
- Вона нечесна, взяла щось з клітей? - враз спалахує Володимир.
- О ні, - суворо відповіла Рогніда. - Пракседа не з тих ключниць, які крадуть шкіри й сало, вона недобрий свідок нашого життя й здатна сплямити княжу славу й честь.
Князь Володимир подивився на обличчя Рогніди, яке заливало вечірнє багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно бліде, й, напевне, зрозумів, на що натякає княгиня.
- Гаразд! - тихо промовив він. - Від юних літ я не любив цю жінку, вона-бо зробила багато зла моїй матері Малуші й заступила її місце. Не любить мене й вона, я терпів її, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотів ламати її слова. Нині я згодний з тобою - вона недобрий свідок нашого життя, в теремі тримати її не варто.
Уранці після снідання, коли в стравниці залишились тільки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключниці знак підійти до столу, пильно подивився на неї, а потім сказав:
- Ти добре й багато літ служила бабі моїй княгині Ользі, батькові моєму князеві Святославу, добре служиш і нам... Але ти вже стара й немощна стала, ключнице, і мені тебе дуже шкода. Важко тобі поратись тут, у стравниці, в теремі, часом можеш щось забути, а щось переплутати...
Вона впала на коліна, дивилась на князя Володимира очима, з яких котились сльози.
- Не плач, ключнице, - суворо говорив князь Володимир. - За твою службу пожалую тебе, дам тобі землю в Будутині-весі, там доживатимеш ти свого віку.
Тієї ночі княгиня Рогніда сказала Володимиру:
- Я довго думала про дитину Ярополка. Чому вона живе не тут, а в іншому теремі, в саду? Адже це - княже дитя, ти примирився з його батьком. Святополк є і буде княжичем.
- Так, - зітхнув він. - Святополк є і буде княжичем, колись він стане і князем. Рогніда довго мовчала.
- Тому думаю я так, - почувся в темряві її голос. - Негоже йому рости в саду, мусить бути разом з нашим сином тут, у теремі. Чи згоден ти, Володимире?
На півдні черкнула небо, виписала вогняний слід і згасла зоря.
- Спасибі тобі, Рогнідо! - відповів Володимир.
Заклекотали високо в небі, оглядаючи від обрію до обрію землю, орли, довгими темними хмарами з шумом-криком полетіли над полем круки, - рано на світанні виходила з города Києва рать князя Володимира.
Це було могутнє, грізне воїнство. Далеко в полі, розсипавшись широким півколом, їхала з байрака на байрак, від могили та до могили на низькорослих, але витривалих конях передня сторожа. Попереду війська під різнобарвними стягами, на баских конях, в позолочених і срібних доспіхах, з яскравими єловцями* (*Єловець - барвистий матерчатий прапорець на вістрі шолома.) на гостроверхих шоломах, у кільчастих кольчугах гордовито й гідно їхала старша дружина. А вже за нею - скільки оком не глянь - комонно, пішо, на возах, які тягли круторогі величезні бики, здіймаючи високі стовпи рудої куряви, посувались вої князя Володимира.