Він сам їхав на чолі старшої дружини під двома знаменами: білим батьківським з двома схрещеними золотими списами і довгим голубим, що хвилею коливався у повітрі, на якому був його новий знак - три срібні списи, пов'язані внизу золотим пояском, на сліпучо-білому, широкогрудому, з тонкими, ніби точеними, ногами жеребі-скакуні, з мечем біля пояса, у шоломі з зеленим єловцем; червоні його чоботи з прошитою мідною жилою підошвами впиралися в роднянські литі стремена, на плечах вогнем палало багряне корзно.
У першу ж ніч, далеко заїхавши від Києва, у Деревській уже землі, серед поля, яке перетинали ріки й ліси, князь Володимир зупинився, щоб ждати, поки підійде військо, вечеряв разом з кількома воєводами на схилі могили.
Випивши й поїв пій, воєводи розговорились. Близько горіло багаття, що освітлювало їхні обличчя й доспіхи. Воєводи почали згадувати, як і слід було ждати, давні походи, князя Ігоря, що проходив цим шляхом, примучуючи древлян, і десь близько загинув, княгиню Ольгу, що ходила мститись за свого мужа, спалила Іскоростень, але достойно покарала древлян.
- Так було, так є, так і буде, - говорили воєводи.
- Аще хтось відколеться від Києва, жде його кара - на тому стояла й стоїть Русь, - почав один воєвода.
- Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенську землю, - запальне промовив воєвода Вовчий Хвіст, - всі ми тобі в цьому підпора.
- Підемо потім з тобою й на в'ятичів, радимичів, примучимо їх до Києва, - підтримав воєвода Слуда.
Усі вони були збуджені, войовничий шал уже, либонь, запалював їхні серця, бо знали, що, з'єднавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань, а їм дасть пожалування - землі, ріки, ліси.
Тільки Рубач - старий довговусий воєвода, що привіз з порогів щит Святослава, - мовчав, єдиним своїм оком смутно дивився в багаття, яке дотлівало на схилі.
Тим часом гридні приготували на верху могили ложе для князя - прокосили траву, постелили опону, вимостили замість узголовника сідло. Повечерявши, князь Володимир попрощався з воєводами, зійшов на могилу, сів на опоні, зняв і поклав поруч з собою меч.
Була тиха, спокійна ніч, десь вдалині в полі перекликалась сторожа, птах лопотів крилами над головою, високо вгорі випасались на темно-синіх луках понад Перуновим Шляхом цілі отари іскристих зеленкуватих, голубих, жовтуватих, мінливих, як перлини, зірок. Часом десь на півдні обрій прорізувала сліпучо-біла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Дніпром, бо відгомін грому не долітав до могили.
Та поле й так було наповнене шумом. Десь рипіли колеса возів, вряди-годи чувся глухий тупіт коней, іноді зовсім близько в темряві, як з води, виринали людські голоси - то під шатами ночі посувалось, підходило до чола воїнство руське.
І князь Володимир неминуче замислився над долею людей, які йшли і йшли серед цієї темної ночі, крики яких, голоси, а десь, від самого обрію, й пісня долітали зараз до нього.
Він не тільки думав, а слухав, слухав напружено й гостро, ніби хотів вгадати, почути, що думають ці люди.
О, тепер князь Володимир знав, що це неоднакові люди, різні в них душі, різні серця. Тільки-но він говорив з воєводами - недавно деякі з них служили Ярополку, нині служать йому, - слава, золото й пожалування - от про що думають вони, от чому рвуться вперед.
Мовчав тільки Рубач - є такі воєводи, на них уся надія в князя, вони бережуть честь землі, славу Русі, буде потреба - голови складуть на брані.
Поле шуміло, били копитами коні, звідусіль чулись голоси, ближче, все ближче й ближче лунала пісня:
Гей, у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють...
Гей, та гей, та гей!
Це іде множество людей з Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода - їм немає числа, їм немає ім'я, вони не шукахоть ні золота, ні пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та ні, не помруть, бо навіть смерть їхня - перемога.
Поле шумить, поле гримить, серед ночі все чутнішає:
Гей, із поля, поля хмара насуває,
то не чорна хмара - орда наступає,
кинув ратай рало, а меч витягає...
Гей та гей!
Недалеко від князя вимальовувались на тлі неба обриси людини - гридня з списом у руках. Князь покликав його, і гридень, не випускаючи списа, підійшов до князя.
- У сторожі стоїш? - запитав Володимир.
- Так, княже, усю ніч стерегтиму тебе, спи спокійно.
- А я не хочу спати, гридне... Поле шумить, десь співають...
- Це добра пісня, княже, стара.