Полки ішли за полками, тисяча за тисячею, усі під знаменами, на яких були змальовані й вишиті страхітливі лики богів, богині-діви, священне древо береза, величезні когути; попереду йшли комонники, далі в стовпах рудої куряви - піше військо, а вже за ними - на возах, які тягли по шість-вісім коней, а то й десяток дужих волів, - обоз.
Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, під довгим, трохи вицвілим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещені срібні списи, їхала старша дружина, а на чолі її витязь.
Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця й вітрів обличчям, з-під позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивілий чуб, чоло перетинали глибокі зморшки, довгі, ледь у просіді вуса спадали на багряне корзно.
Тільки очі - стомлені, примружені, а все ж ясні, чисті, руки, що твердо держали повідки, пружні ноги в роднянських литих стременах - все це свідчило, що князь має не так багато літ, а постарівся в походах.
Так і було - попереду війська, що посувалося на світанні в полі, їхав син Святослава, великий князь Русі Володимир.
Як і отець, він провів багато літ у походах, спав просто на землі, постеливши опону, в голови ж поклавши сідло, їв в'ялену конину й сухарі, запиваючи водою.
Проте між походами його й отця була велика відміна - князь Святослав усе життя боровся й життя навіть віддав на бранях з ворогами Русі - печенігами, хозарами, ромеями, - Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, і то з мечем, у рідні землі, які в час його борні з Ярополком поневолили вороги чи й самі відкололись, не хотіли платити Києву дань.
Цим він нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях їздила з Києва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно.
Набагато більше, саме стільки, як княгині Ользі й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер їхньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я - брань, походи.
На світанні свого життя (а життя, звичайно, має свій світанок, день і вечір), маючи від роду тільки-то двадцять літ, молодий, дужий князь Володимир вирушає на захід, щоб визволити й захистити червенські городи й руські землі, які захопив князь Мешко.
Взявши Перемишль, Червен, ще багато городів і весів, нарешті, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навіть гадки не мав у Києві: князь Мешко ішов на Русь не один, слідом за його воїнством, а часто й разом з ним, посувались охочекомонні німецькі полки, наймані дружини варягів, усі вони мали німецькі мечі, міцні броні, високі щити, - добре, що в руських воїв були обоямогострі мечі, а люди Червенської землі, допомагаючи воям Володимира, били ворогів у чоло й спину.
Проте не всіх ворогів можна було бити й вигнати мечем - з воями Мешка й німецького імператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священиків на чолі з калобрезьким єпископом, благовісником папи Рейнберном - у той час коли польські вої захоплювали городи й весі червенські, священики валили древніх богів, збирали людей, хрестили їх іменем намісника бога на землі - римського папи.
Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах і весях старих дерев'яних богів, сам перший з усіма цими людьми складає їм вдячну жертву.
І далі рушає він на захід, проходить землями, де здавна сидять руські люди, минає високі Карпати, спускається в долину, де над швидкою річкою стоїть Ужгород, їде понад Тисою, по праву руку якої живуть угри, обминувши гору Говерлу, замикає коло в Карпатах.
Повертаючись до Києва, князь Володимир проходить землю радимичів, що жили в межиріччі Дніпра й Десни, над Сожем і Іпуттю, - в час борні з Ярополком ця земля відкололась від Київського столу.
З радимичами не довелось проливати крові - на річці Піщані, де їх здибали передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.
- Радимичі від вовчого хвоста тікають, - сміявся князь Володимир, почувши про втечу.
І радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичів, - відколи існують город Київ і земля радимичів, між ними завжди були злагода й мир, смута пішла в руські землі й захитала древні покони - нехай же довіку живе тепер мир у городах і племенах Русі!
Повернувшись на короткий час після того до Києва, Володимир вирушає в землю в'ятичів, що також перестали платити дань Київському столу в час брані з Ярополком.