Це був похід на самий край тодішнього світу - в полунощні землі, до рік Оки й Угри, городів Неринська, Колтеська, Тешилова.
Князь Володимир ходив туди не сам, на поміч київському князеві вирушив з Новгорода з великим військом воєвода - посадник князя Добриня, що вів з собою воїв полунощних земель, новгородців, весь, чудь, - разом вони скорили в'ятичів.
Князь Володимир збирає в Неринську воєвод і бояр, мужів ліпших і старців.
- Пощо, люди, відступили, відмовились платити Києву дань? - запитує він.
Суворі, одягнуті в теплі кожухи й опашні, з ликовим черев'ям на ногах, бородаті мужі мовчать, важко передихують.
- Чи думаєте, люди, про Русь?
- Ми були й завжди будемо тільки з Руссю, - виходить нарешті наперед один муж і вклоняється Володимиру, - але живемо на україні, тут і там у нас вороги - чорні булгари, хозари; Київ далеко, помочі мало...
Гірку правду чує в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усі князі допреже дбали про україни, думали й про В'ятську землю, Ярополк забув про них - не до того було славолюбному князеві!
А полунощним і східним землям Русі справді важко, під боком у них - чорні булгари, хозари, печеніги, за Ітилем-рікою блукають невідомі орди, - сувора В'ятська земля, важко в ній жити людям.
- Мужі в'ятські! - каже Володимир. - Як і древні князі, берегтиму землю вашу, не допущу до неї ні булгарина, ні хозара, дань дам помірну.
- Великий княже! - відповідають в'ятичі. - Будемо тобі віднині служити вірно, по правді.
І вже одразу думає Володимир вирушати на булгар і хозар, щоб дійти згоди й з ними, укласти мир.
Але в цей час приїжджають гінці з Києва, князь Володимир одержує вість, що межі Русі переступили ятвяги* (*Ятвяги - плем'я над Західним Бугом.).
Князь Володимир доходить до Києва, поповнює свою дружину, їде з нею на ятвягів, наголову розбиває їхнє воїнство,
- Чого пішли на Русь, воєводи? - запитує він. Довге мовчання, воєводи й бояри ятвязькі стоять, похиливши голови. І що запитувати в них - носять вони німецькі мечі, разом з ними вдирались на Русь рицарі імператора Оттона, варязькі дружини, слідом ішли священики папи.
- Руські люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, маємо своєї доста, - каже князь Володимир. - Що краще, воєводи, - брань чи мир між сусідами?
Вони кладуть на землю мечі, присягаються своїми суворими богами.
Аж тоді іде князь Володимир до Ітиля-ріки, зупиняється недалеко від Булгара, укладає мир з булгарами, каган їхній, а разом і всі боїли присягають:
- Але не буде між нами миру, тоді камінь почне плавати, а хміль тонути...
Князь Володимир спускається по Ітилю-ріці, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела* (*Саркел - столиця Хозарії.), там його зустрічає багато хозар, що покинули мечі, випасають худобу, торгують.
У степах над Ітилем-рікою князь Володимир бачив на гарячих пісках сліди множества кінських копит; там, - розповідають йому тепер купці-хозари, що ходять за Джурджанське море, - над ріками Іртишем, Яїком, Ембою, в роздоллі степів і долин зібралися величезні орди половців* (*Похід половців на Русь почався в XI столітті.), огузів, кимаків, але поки що не ворогують з сусідами, не беруться до зброї.
- Покладаюсь на вас, - каже хозарам князь Володимир, - стережіть Ітиль-ріку, будьте Русі добрими сусідами.
- Княже Володимире, - низько вклоняються хозари, - одвіку й довіку були й будемо друзями русів, воліємо торгувати з вами.
Проминувши Хозарію, князь Володимир їде до берегів Джурджанського моря, зупиняється в передгір'ях Кавказу - там Ширван, Грузія, Абхазія, держава Шахвірменів одбивали хвилі сельджуків, що виходили з глибин Азії, загрожуючи всім цим землям і навіть багдадським халіфам, в передгір'ї між Кавказом і Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь Святослав.
Не як завойовник, а як дбайливий, ретельний господар пройшов князь Володимир з дружиною цей важкий шлях.
Над Ітилем-рікою, Джурджанським і Сурозьким морями було спокійно, звідти ніхто не загрожував Русі, князь Володимир спочиває з дружиною в городі руському Тмутаракані, переправившись на лодіях через Боспор Кімерійський* (*Боспор Кімерійський - Керченська протока.), знову сідає на коня, рушає в Дике поле.
Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським і самому князеві Володимиру пролити кров.
Ворог цей - чотири печенізькі орди, на чолі яких стояв хан Родман, один син його і кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив на булгар, в Хозарію, до Кавказу, й ждали його над порогами - в полі й по Дніпру.