"Дивно поводиться боярство, - промайнула думка в князя, - зустрічають з ласкою, а стоять з опаскою..."
Проте зараз не доводилось про це думати. Люди, вої, старшини ждали, перед богами вже гоготіли вогнища, жерці тягнули священних тварин.
Князь Володимир високо підніс руки й почав давню молитву пращурів:
- Боги! Ви дарували нам перемогу на бранях, дякуємо вам, боги, за велику поміч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русі, за це славимо й молимось вам, боги!
І за ним усі люди повторювали:
- Славимо й молимось вам, боги!
3
Теплий очаг рідного дому, - у вечірню годину вої, що повернулись з походу, сідали в тісному колі своїх родин, поминали мертвих і молились за жявих.
Князь Володимир, як і всі його люди, зустрівся з родиною біля очага - в стравниці, там жали його жона Рогніда й діти, там, - вірив він, - незримо витали душі пращурів.
Переступивши поріг стравниці, він наблизився до Рогніди. Літа, що проминули відтоді, коли приїхала вона з города Полотська в Київ, зробили своє - обличчя її зберігало теплоту, привабу, але сивина вже прошивала лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих колись очах з'явились смуток і печаль.
- Ти чого плачеш, Рогнідо?
- Від радості, що тебе бачу, княже... - вона торкалась руками його плечей, грудей. - Чула, знаю, що на брані був поранений.
- Що згадувати? - посміхнувся він. - Подряпало трохи, нині здоровий.
- Не говори так, не говори, Володимире! Твої ж воєводи розповідали, що поранений був тгяжко, під саме серце, я душею тут чула, як страждав. І чому ти, муже, завжди в бій ідеш першим, просто на спис?!
Князь Володимир аж засварився:
- Всує слухаєш ти воєвод, Рогнідо! Якщо рана загоїлась, її вже немає... Не сумуй, не печалься, цілий нині, такий, як і був. - Поглядаючи на синів, він додав: - А йти попереду моїх воїв мушу, так робили отці мої, так робитиму й я. На брані я не токмо князь, а й воїн.
До нього підходили діти - невисокий, білявий, схожий очима й лицем на матір Вишеслав; дужий, кремезний, неговіркий Ярослав; стрункий, темний волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята Всеволод і Ізяслав, наймолодші, зовсім ще юні, Святослав і Брячеслав.
З дітьми разом ступив до Володимира й Святополк, син Ярополків, - жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь Володимир і Рогніда ростили його як і дітей своїх, проте важко було приручити, викликати чулість у серці хлопця. Підійшовши зараз до князя, він вклонився йому, спідлоба зиркнув, швидко одступив назад.
Між синами не було Позвізда. Князь знав, що минулої зими в городі прокотився мор* (*Мор - епідемія хвороби.), від якого той і помер. Але по покону мертвих не годилось згадувати - їхні душі витали тут, у стравниці, над очагом.
Останньою підійшла до батька дочка Предслава - білява красуня з голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвіздом померла й сестра її Горислава.
- Не сумуй, не плач, Предславо! - цілуючи дочку, прошепотів їй на вухо Володимир. - Я привіз тобі подарунок - зелене намисто з Тмутаракані.
Кормилиця Амма, що стала за ці літа справжньою бабусею й навіть згорбилась, також підійшла до князя, низько йому вклонилась.
Над очагом вставав і викочувався в широкий горлатий комин димок, на гарячому золотистому жару догорала жертва, - князь Володимир і вся його родина в мовчанні стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу.
Потім усі сіли за стіл - князь і княгиня на покуті, діти по обидві руки від них. Як приємно після далекої дороги покласти стомлені, важкі руки на стіл, бачити перед собою знайомі й саме через це якісь незвичайні рідні обличчя, збуджені, теплі очі жони й дітей, поринати в тишу отчого дому, яку порушує тільки цвіркун.
Князь Володимир був цього вечора задоволений, щасливий. У стравниці темніло. Амма принесла й поставила на столі срібні свічники з восковими прозорими свічами. Вечеряли, як велів покон, у мовчанні.
І нікому з них не хотілось залишати цього куточка, де на жертовнику дотлівав жар, було тепло й захисно, після довгих днів і літ зібралася нарешті вся родина... Князь Володимир замислився, повідав жоні й дітям про далекі походи.
Далі прийшла ніч - не в полі, де віє різкий вітер, вгорі мерехтять зорі, а під опоною - тверда холодна земля, - ні, князь Володимир сидів у теплій спочивальні, поруч була Рогніда, за розчиненим вікном у місячному сяйві блищало плесо Дніпра, десь здалеку-здалеку долітала журна, спокійна, схожа на хвилю пісня.
- Аж не віриться, що я тут, дома, бачу Київ, Дніпро, тебе, дітей, - вирвалось у Володимира.
- Дома, дома, дома! - прошепотіла Рогніда, поклавши руки на його плечі.