- Як виросли й змужніли наші діти! Ярослав і Мстислав - богатирі. Святослав, Всеволод і Брячеслав - красні лицем, а Предслава чудова - вона нагадала мені Полотськ і тебе, Рогнідо!
Її зігріли ці слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулі дні.
- Добрі діти в нас, Володимире, все робила, як ти велів, були в них наставники, вчили їздити на коні, володіти мечем... Он Мстислав день і ніч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Києві перший...
- Добре, дуже добре! - задоволене посміхнувся Володимир.
- А є діти, що книжну мудрість осягають, читають харатії князів давніх, написані руськими словесами, мають книжиці заморські. Он Ярослав знає грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, якої й назви не вимовлю.
- Вельми мудрі, бачу, в мене сини, батькові не пара, - нахмурився Володимир, - сам від баби своєї Ольги навчений токмо рєзам* (*Рєзи (від слова різати) - найдревніші руські літери, що різались на дошках.) руським та ще трохи грамоті грецькій... Щоб не завезли нам у терем якоїсь латинянської хворі.
- О ні, не завезуть, - заперечила Рогніда, - за всім дивлюсь, стережусь, пильную...
- А я вже твою вдачу знаю, - промовив Володимир. - Ти й справді була доброю господинею дому, дбайливою матір'ю для дітей, княгинею на Київському столі.
Вона ждала, як і багато літ до цього, ще якогось, одного тільки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.
- Спасибі тобі, муже, - сказала Рогніда, - так, я берегла наш дім, доглядала дітей, думала й про те, що робиться на Горі. Важко мені було часом, Володимире, дуже важко...
- Важко? - він поклав руку на її плече. - Ти чогось не договорюєш? Чому ж тобі було важко?
За вікном було видно залиті зеленкуватим місячним сяйвом тереми й будівлі, чорну стіну, воїв нічної сторожі, що, спираючись на списи, стояли біля блискучих мідяних бил.
- Ти мовчиш, Рогнідо! Що, знову якась хула?
- Муже мій, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, маємо синів, тиша в нашому домі й мир між нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злі люди. Ти робиш праве діло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князів, великий государ Русі, всі це знають.
Його розчулили й піднесли ці слова Рогніди.
- Так що ж мені нині Гора? - вирвалось у Володимира.
- Ти могутній і дужий, - відповіла Рогніда, - але дужа й могутня такожде Гора.
- У чому, в чому її сила?
- Коли ти виїжджав з Києва, вони думали не про Русь, а про себе, все собі й собі...
- Я знав це, Рогнідо, але не боявся - в Києві сидить моя жона-княгиня.
- Ти з своїми воями проливав кров у землях Русі, а вони тільки й ждуть, щоб ти їм дав землі. Володимир засміявся:
- Та хіба ж я не знаю Гори?! Що робити - без неї не можу жити, вона підпирає мене, але мушу такожде дбати й про землі, де є свої князі, воєводи й бояри. І землям цим доводиться, Рогнідо, нелегко, за багато літ я пройшов Русь з кінця в кінець, усі землі дадуть мені що можуть, але хочуть мати й своє, в кожній землі є свій суд і правда, свої закони й покони, кожна молиться своїм богам. Он, - він показав очима на требище за стіною, - стоять боги всіх земель, я молюсь їм, вони бережуть мене...
- Я тільки жона твоя і не все розумію, Володимире. Тоді скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Київ нині не моляться нашим богам?
Обличчя Володимира стало суворим.
- Бачив нині, так. Гора не молиться моїм богам, богам Русі.
- Християни вони.
- Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир. - Християни вірять у бога отця, сина, святого духа... Слухай, Рогнідо, вся Русь нині не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самі бажають. Перун чи Христос - хіба не однаково?
- Вони не тільки моляться, а багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що бог освячує їхні багатства, а убогому дає рай на небі... Не розумію, не розумію, чому в християн є якась сила.
Володимир допитливо й з глузливою посмішкою подивився на неї.
- Я справді багато літ провів у походах і не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка?
Обличчя в Рогніди було суворе, на ньому виразно окреслювались у місячному промінні великі очі.
- Я вірую, - твердо промовила вона, - в богів моїх отців - Єдина й Тора, вірую такожде і в твоїх богів Перуна й Дажбога... Ти - моє серце, душа й віра...
- Прости, - поклав на її плече свою руку Володимир. - Мені дуже боляче, Рогнідо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вірю в тебе. Наша віра, наш закон, наша сила переможуть усе.
- Але вони не вірять нам, вони їздять у Константинополь, ромеї їдуть сюди, ти ворогуєш з Горою, а вона шукає друзів і помочі за морем, у Візантії.