- Отепер я почув те, що найбільше мене турбує, - сказав Володимир. - Ти сказала правду, Рогнідо.
Він встав і підійшов до вікна. Піднялася з крісла, пішла слідом за ним і Рогніда. За вікном було видно двори Гори, темні тереми, стіну, а за нею Подол, води Дніпра, луги й ліси потойбіч, небо з усією його красою - великим жовтавим місяцем, кволі жаринки зір.
- Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи людям Русі, пройшов її з кінця в кінець возз'єднав, устроїв.
Дивлячись перед собою, він, либонь, пригадував далекі походи, гостинці в полі, вогні на могилах, тупіт копит.
- Я беріг старий закон і покон, стеріг віру отців, але немає нічого незрушного в світі. Прийде час, і я зміню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шукає нової, іної віри.
Притулившись до плеча Володимира, Рогніда слухала його слова, й спокій сходив у її душу, вона любила мужа свого - суворого, рішучого, дужого, - тільки не вміла цього сказати - що слова, тільки серце може відповісти серцю!
- Ось чому, - говорив Володимир, - чую брань велику, бачу множество крові, горе безлічі людей. Не тут, не на Горі й не на полі цьому, вирішується майбутнє Русі - ми, руські люди, такі, як є, ми сваримось, вміємо й миритись, ми міцні й дужі, о, які ми міцні, Рогнідо... Але ми не одні, багато ворогів оточують Русь, я пройшов її всю, робив що міг, нині мушу йти в новий похід...
- У новий похід?
- Так, у новий і останній похід, Рогнідо, проти ворогів Русі.
4
Вовчий Хвіст - права рука князя Володимира, головний його воєвода. Повернувшись з далекого походу, він не може, як усі, одразу йти додому, до пізнього вечора приймає з-за Дніпра дружину, вже потемному радиться з князем.
І от нарешті свій терем за високим частоколом, воєводу зустрічає жона Павма, діти, у світлицях пахне медом і живицею. Вовчий Хвіст стає на коліна перед образом Христа.
Він привіз подарунки - жоні оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутаракані, дочкам - узороччя, оздоби, синам - пояси з набором, криві ножі, чоботи.
Що було ще в одному міху, який Вовчий Хвіст сам зняв з воза, вніс у терем і сховав під ложем, ніхто не знав - то вже діло його, воєводи.
А тоді, потемному, до терема почали заходити й гості - сусіди-бояри, кілька мужів - далеких родичів воєводи, ключар Гори Воротислав.
Сіли до столу, де жарко палали свічі. Павма поставила мед, ол, всякі страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим.
- Далеко ходили, воєводо, - говорив Воротислав, - ми вже тут очі прогледіли, вуха прослухали, вас дожидаючись.
- Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усіма нами і в один час заходить, але де Ітиль-ріка, а де Тмутаракань! І невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.
- Що князь, що княгиня - однакові, - засміявся Воротислав. - Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпілись від Рогніди.
- А що? - поцікавився Вовчий Хвіст. - Сувора, грізна?
- Не те слово сказав, - відповів Воротислав, - тільки про княжий стіл дбає, мужа свого, дітей, а нам нічого, самі мусимо все взяти, вирвати... Проте нині цьому кінець - князь повернувся, з ним будемо мати діло. Скажи краще, як там у землях?
- Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичі й в'ятичі уклали ряд, у Тмутаракані тиша...
- Воєводо Вовчий Хвіст! - за всіх сказав Воротислав. - Не про те запитуємо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?
- У отця свого пішов, утверждає в землях старий закон і покон, молиться всім богам, обіцяє захищати їх своєю дружиною, дань дає легку й помірну.
- Аз лісами, землями, ріками, іже маємо там?
- Волю дає князь землям, ви, каже, самі господарі, самі чините суд, управу, правду...
- Щедрий наш князь, та не для нас, - шуміли за столом. - Старий закон і покон то вже нехай, цупко тримаються землі за своїх богів, але ряди треба писати по закону новому. Ви, воєводи, либонь, взяли своє в землях...
- Ані шеляга! - навіть перехрестився Вовчий Хвіст.
- Мовчи! - засміявся Воротислав. - Де брать, там і дань, і ми не заперечуємо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже ні в червенські городи, ні до радимичів чи в'ятичів, де і Ольга, і Святослав дали нам у пожалування городи й землі... Чуєш, Вовчий Хвіст, ми також були колись воєводами, сотружалися, мечі носили. Нині ж боярами стали, старцями... Що ж нам - віддати те, що належить? Знову ж, аще дає Володимир дань легку землям, чим думає платити дружині, за які гроші куватиме мечі й щити? Пожалування наші ідуть во пса місто, мусимо самі тримати дружину... Ой забуває князь Володимир, хто його підпирає, на чому стоїть Київський стіл... Боярство й воєводи - то сила!