Щоб знайти придатне місце й розбити табір, наперед виїхали мінсуратори* (*Мінсуратори - землеміри.): табір належало розташувати в такому місці, де б божественній особі імператора не міг загрожувати ворог, слід подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, - таким куточком виявилась долина біля фортеці Стопоніона.
Тільки мінсуратори зупинилися в цій долині, туди почали доходити тисячі оплітів, списоносців, стрільців, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
До вечора табір був готовий, шатро імператора, над яким маяли знамена імперії, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксіархії.
Імператор Василь дуже добре провів цю ніч, - пив, їв, розмовляв з своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
Пізньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетіла, впала і розсипалась перед самим табором сліпучо-біла зоря.
Диякон Лев, що був у цей час у шатрі імператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
- Ця зоря віщує тобі перемогу, як і та, що впала на троянську рать тоді, коли Пандар цілився з лука в Менелая...
Диякон Лев говорив так, впевнений, що імператор Василь не знав історії греків, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейці розбили й погнали троянську рать.
І саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закінчив: - Так впаде до твоїх ніг, божественний василевсе, Болгарія і її коміти.
Імператор посміхнувся - йому сподобались слова диякона Льва.
Ніч проминула спокійно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вігли* (*Вігли - караули, сторожа.), що охороняли табір, не чули в долині й горах ні голосу, ні крику, вранці після доброго снідання воїнство й обоз рушили далі.
І раптом, тільки всі вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лісів і гір порушив брязкіт зброї, свист стріл, крики людей.
Ніхто не бачив і не знав, як це сталось, але з усіх боків посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксіархії й банди кинулись урозтіч, безсмертні враз стали смертниками й мертвими, добре, що кілька полків етерії - і то не з греків, а з вірмен, - оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу імператора і так допомогли йому втекти.
І, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сів на неосідланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетів туди, куди бажав кінь, все вище й вище в гори.
Там, на полонині, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свій одяг, поліз у глибокі кишені.
"Дяка богу, - подумав він, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срібну чорнильницю й перо, подаровані йому ще Цимісхієм, - що моя зброя вціліла й я сам ще живий..."
Відчуваючи себе на шпилі гори в повній безпеці, диякон Лев сів на поваленому бурею дереві, замислився й написав:
"Місяни напали на наше військо, множество побили, захопили царське шатро зі скарбами й весь обоз. У той час і я сам, що описую це лихо, на жаль, був біля государя як диякон..."
Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтіла, бо знизу долетів шум битви.
"Тоді-бо заніміли стопи мої, - згадав він і записав смутні рядки з псалтиря, - і я б став жертвою скіфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велів їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Інше ж військо ледь встигало тікати від ворожої навали через несходимі гори, втратило всю кінноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Історія. - СПб., 1820. - Кн. 10. - Розд. 8.)
Це були, мабуть, останні рядки, а через те й щирі, правдиві, якими диякон Лев закінчив свою історію... Ми принаймні не знаємо, щоб він після цього щось писав.
3
Двадцять літ коміт Самуїл боровся з Візантією, вів супроти ромейських легіонів воїв, які тільки вчора орали землю, пасли овець на гірських полонинах, бачив муку, смерть цих людей і однаково не скорявся долі, кликав і вів на брань з ворогами нові загони.
Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч він був тільки сином коміта, не шукав власної слави, жив як простий воїн, усе своє життя провів у сідлі.
Самуїл Шишман бачив смерть свого отця, від ворожої руки загинули брати його Давид і Мойсей, проте він не підкорився долі, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вірив, що разом з ним переможе ромеїв.
І вони перемагали ромеїв. Сидячи в Охриді, Самуїл боровся з Візантією на заході, Аарон, що сидів у Средці, мав під своєю рукою Східну Болгарію, - разом вони були дужі, незборні, разом могли визволити рідну землю...