Мерзли вони, правда, не тільки в дорозі - сюди, в Золоту палату, з'явились у холодних одягах - темних шовкових рясах, хламидах, сандаліях, через що аж посиніли, тремтіли.
- Що поробиш? - князь подивився на замерзлі вікна. - Зима на Русі сувора, зла... У Константинополі, либонь, і зараз тепло?
- Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче...
Слуги, що прибули з василіками, внесли тим часом дари від імператорів, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя.
Князь Володимир подякував за дари, проте розумів, що не тільки це привело в зимову пору до Києва слів ромейських.
Вони й самі почали:
- Імператори веліли сказати, що, утверждаючи ряди давні, бажають любові й дружби з Руссю.
- Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Візантією.
- Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землі Корсунській або в інших городах над Понтом Евксінським вчиниться брань і руський князь попросить у нас воїв, то імператори дадуть йому скільки треба, і нехай воює...* (*Василіки посилались на договір Ігоря 945 року.)
- Я читав ряди князів наших, Русь ніколи не просила помочі в імператорів ромеїв.
- Зате імператор Василь просить нині такої помочі в руського князя.
- Імператор Василь просить мене дати воїв?
- Так, княже, імператор Василь просить тебе дати йому в поміч шість тисяч воїв.
- Для чого?
Василіки розповіли, що в імперії неспокійно, бо в Малій Азії підняли повстання й оголосили себе імператорами небіж покійного імператора Никифора Вард і полководець Склір.
- Ці самозванці-імператори спираються на вірмен і арабів, вони ведуть на Константинополь тисячі грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт - Візантії буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю.
- Я вислухав вас, василіки, але не можу дати зараз відповіді, мушу радитись з дружиною своєю, - сказав Володимир.
Чи повірив на цей раз князь Володимир василікам ромеїв? Ні, він не вірив їм, не міг вірити.
Володимир розумів, що над Візантією нависла смертельна загроза - поразка імператора Василя в Малій Азії була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарія - досить іскри в Малій Азії, і вона також встане, збере останні свої сили, піде проти Візантії.
Немає згоди в імператора Василя й з німецькими імператорами; якби він хоч трохи надіявся на Оттона, то не послав би своїх василіків до Києва; Німецька імперія притаїлась і жде, досить імператору Василеві програти битву в Малій Азії, Оттон піде на Константинополь, разом з ним рушать і роздеруть на шмаття Візантію Угорщина, Чехія, Польща.
Коли б князь Володимир знав, що Болгарія вже підводиться, збирає свої сили, починає з Візантією останню битву, коли б він знав, що Німеччина після поразок у битвах з слов'янськими племенами над Варязьким морем і жорстоких боїв у Південній Італії обливається й стікає кров'ю, коли б він зрозумів, що Польща, Чехія, Угорщина тільки й мріють скинути ярмо Німецької імперії, він, маючи велику дружину й поміч усіх земель Русі, сміливо пішов би до берегів Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останній і рішучий удар по Візантії.
Пізніше досить було йому кинути клич у землі, щоб руські люди йшли проти Візантії, і вони стали під його знамена, рушили на ромеїв, били їх і розбили.
Слухаючи василіків імператора Василя, князь Володимир стояв перед таємничим, невідомим світом, у якому народжувались і зникали племена, землі, імперії, він однаково ненавидів Східну Римську імперію і нову Німецьку імперію, перед ним були ворожі Схід, Полудень, Захід, у цьому тривожному, розбурханому морі він думав і дбав про Русь.
Через це князь Володимир вирішив утвердити мир і дружбу між Візантією й Руссю, але помочі давати їй не хотів.
Василіки пішли. Бояри й воєводи, що були в Золотій палаті, прикипівши до вікон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях.
- Туго зараз імператорам, аще доводиться серед зими посилати василіків у Русь, - хижо засміявся Воротислав - верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Візантії. - Як журавлі, витягають ноги з снігу, захрясли. Біда - зима! Ха-ха-ха!!!
Князь Володимир посміхнувся - суворий сміх у боярина, але справедливий, - ромеї захрясли, і не тільки в Києві - у себе, на батьківщині.
У палаті потеплішало - надихали люди, сонце вже встало з-за Дніпра, надворі мороз, а проміння любаве, гріє.
- Так що ж скажемо василікам, дружино моя? - запитав князь.
Перший вийшов наперед і став перед князем той же Воротислав.
- У кожному ділі користь треба мати, - сказав він. - Імператори думають про своє, руські люди такожде дбають про себе... Ми, княже, дуже вже багато пролили крові на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нічого мечем не добились.