Воєвода Вовчий Хвіст підтримав Воротислава:
- І не можемо, не можемо, княже, іти на брань нині... Золота палата шуміла, потоки рожевуватого проміння бились у стіни, грали на знаменах, доспіхах княжих.
- То не дамо помочі імператорам? - промовив князь.
- Чому ж? - став суворим Воротислав. - Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з імператорами, а не про брань.
- Не розумію, мужі мої, - здивувався Володимир. - Що ж єсть мир, а що брань?
І тоді вже кілька бояр і воєвод, перебиваючи один одного, з а чали:
- На брань ходили князі Олег, Ігор, Святослав - і загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно...
- Мудра була княгиня Ольга - не з дружиною їздила до Царгорода, а з мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж, хотіла по свойству стати родичкою імператорів.
Князя Володимира болісно вразили ці слова, - так, його баба Ольга, він достеменно знав це, бувши в Константинополі, хотіла й домагалась, аби імператор дав у жони отцю його Святославу порфірородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось - він народився не від царівни, а від рабині Малуші.
Володимир відповів боярам сердито, зло:
- Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нічого з куплею-продажем, не стала родичкою імператорів.
- Так то ж худо, худо, княже... - почулись голоси.
- А чому? Говоріть, мужі!
І бояри, воєводи, мужі і говорили:
- Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгуємо й будемо торгувати, без того не можемо жити.
- Вона не домовилась про віру, а подивись, княже, і в городі Києві, і скрізь по Русі повно християн...
- Наші боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас і тебе?
- Життя многотрудне стало, княже, маємо землі, а йдуть вони супроти нас, маємо достатки, а кругом татьба.
- Не токмо ми, а й ниці люди обертаються до Хрис-та - якщо не на землі, то на небі буде ліпше... Христос утверждає багатого й бідного, перед ним усі рівні, а по смерті дасть рай.
- Бачив я ікону грецьку, - гірко посміхнувся Володимир, - добро тим, що сидять одесну бога, горе тим, що в геєні вогненній.
- Суди справедливо, княже...
Це була, власне, не перша така розмова з боярами й воєводами - князь Володимир сам бачив, знав, що старі закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогні, не кладуть жертви, на Горі, в городі Києві і скрізь на Русі люди шукають нової віри - багатий, щоб ствердити свої права, бідний, щоб вірити в будь-що, хоч і в рай.
А хіба сам він не думав про це, коли ходив у далекі походи, спав просто неба, дивився на землю й таємниче небо, думав про себе й множество людей?!
До нього й приходили благовісники, проповідники, вчителі інших вір: священики папи римського, мулли чорних булгар, що вірили в Магомета, на руїнах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребі Ійохонаном Бен-Закаєм* (*Ійохонан Бен-Закай - син справедливості (др.-євр.).), що всіляко хвалив і називав єдино справедливою свою віру.
Але князь Володимир неподільно пов'язував у своїй уяві віру з життям: нелюбі були йому благовісники папи римського, що говорили про неминучу перемогу католиків у всьому світі, гидкі ропати* (*Ропати (у чорних булгар) - мечеті.) булгарські з обмиванням тілес, де падали ниць перед невідомим богом, крихка віра в хозар, що блукають по всьому світу.
"Христос освячує державу, князя і бояр, ницих, всіх благословляє, обіцяє рай праведникам, пекло злим", - ні, немарно віра ця гряде в світі, владно вступає й на Русь.
- Я й дружина моя, - каже князь Володимир, - думали над тим, про що просять нас імператори ромеїв, і дамо їм допомогу - шість тисяч воїв.
Воєводи Гори задоволені, це вони обіцяли князеві зібрати, спорядити, дати коней і зброю воям.
- Але, - продовжує князь, - даючи допомогу Візантії, хочемо говорити й про нужди наші та ще про те, аби між нами й імперією були мир, любов, дружба, дондеже світить сонце.
Василіки, схвильовані й підбадьорені таким початком розмови, слухають толковинів, що переказують слова князя.
- Ми утверждаємо й вимагаємо, щоб імператори твердо й несхитно блюли ряди колишні.
- Імператори утверждають, - одноголосно сказали василіки.
- За поміч нашу, яку даємо нині, Візантія мусить дати дань: по десять гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Києву.
- Імператори згодні дати дань на воїв і городу Києву.
- Мій отець князь Святослав, - вів далі князь Володимир, - уклав у Доростолі з імператором Цимісхієм ряд, за яким і руські, і ромейські вої повинні булизалишити Болгарію. Князь Святослав пішов звідти, чому ж акрити ваші нині стоять на Дунаї?