Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звідти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кілька.слуг. У вікнах на верху терема на мить виткнулись і зникли обличчя купця та його сина Іоанна.
- Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збуджені голоси.
- Іди сюди, відповідай за смерть людей наших!
- Не ховайся, слуго імператорів! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь!
- Ідіть, ідіть сюди, пси ромейські!..
Натовп шумів, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали від помсти. Одна іскрина, один удар - і вдарить блискавиця, люди київські стояли біля терема купця Феодора, але бачили перед собою всіх ромеїв, всіх імператорів, всю Візантію, що віки робила, а нині ще раз содіяла їм кривду, зло, забрала життя рідних, близьких людей.
- Виходь, гречине, відповідай за діла Візантії!
І може бути, якби старий Феодор разом з сином Іоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих своїх діяннях, схилили коліна перед корстою з прахом воєводи Рубача, може, все сталось би інакше.
Але купець з сином не вийшли до людей, веліли слугам брати рогатини, самі схопили топори...
Гнів людський був навальний, нищівний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, - ні, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний біль, - люди кинулись до стін терема, навалились плечами на дубові колоди - впали стіни, як гниле павутиння, тріснув, розсипався, впав, здіймаючи стовп куряви, терем, під руїнами його зник купець, син його Іоанн.
- Смерть гречинам! - лунали крики. - На Візантію! До князя, до князя Володимира!
4
Князя Володимира не було в цей час у Києві - цілий тиждень він сидів у Родні, де навкруг старої фортеці між Дніпром і Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стіни, вежі. Родня була тільки останньою ланкою споруд і валів, що ставились з півночі до півдня. Полянська земля, вся Русь тепер міцно відгородилась від Дикого поля й Руського моря, звідки все частіше виходили нові й нові орди, де, притаївшись, чатувала Візантія.
Там, у Родні, князь Володимир одержав через гінців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.
Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці* (*Домниці - древні саморобні печі-домни.).
У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.
Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів - всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.
Боярство й мужі одразу загомоніли:
- Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.
- Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.
- Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.
- Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Києві. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василіків ромеїв, ряд з імператором клали, посилали воїв у Константинів град.
- І ти, княже!
- Так, і я, - важко зітхнув Володимир. Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.
- Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос.
Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.
- Відчиніть вікна! - промовив він. Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.
- Запитуєте, що робити? - глибоко дихнувши, відповів князь. - А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача... на Воздихальниці, де лежать князі, - він не посрамив Русі.
- Підемо всі, поховаємо, княже! - зашуміли в палаті.
- Усім воям, що були в поході, - вів далі князь, - велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.
- Не пошкодуємо, дамо, - підтримали князя бояри й мужі.