- Знову брань, - бідкалась вона. - Як швидко проминули тиша й мир, як несподівано все це сталось.
Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.
- Покинь, Рогнідо, - сказав суворо й навіть черство Володимир. - Не плач, до чого тут сльози? Імператори ромеїв зганьбили честь київського князя, образили й зневажили всю Русь...
О, княгиня Рогніда одразу підняла голову. Честь мужа Володимира - це її честь, образа Русі - це і її образа.
- Якщо так, - промовила Рогніда й витерла на щоках сльози, - іди, муже мій...
- Мушу стати нарівні з імператорами, - говорив Володимир, - а Русь поставити врівень з Візантією.
- Іди, муже мій!
- Мушу утвердити в Русі закон новий!
- Утверждай, княже!
- Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як і їду, Рогнідо!
- Вірю, Володимире! Тим і живу! Я благословляю й молитимусь за тебе...
Зорі пливли у вічних своїх колах за вікном, віти дерев на чоті стояли за стінами, біля грудей Володимира билось рідне йому серце, в цю годину ночі, в цю хвилину вони тільки вдвох мусили одверто, щиро говорити - Рогніда ж сказала йому всю свою правду.
І князь Володимир нібито сказав їй усе - так, знову похід, знову брань, розлука...
Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.
- Я зробив усе, як ти велів, княже... Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.
- Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.
- Я твій слуга, княже.
- То й поїхали.
Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.
"Дуже шкода, - думав князь, - що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, - де діє розум, на серце покладатись небезпечно...
І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, - роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене".
Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.
"Не заради себе це роблю, заради всіх..."
Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, коли там усі повинні були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, коли ж коні затупотіли в дворі, хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.
У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.
- Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?
Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Свяїценик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.
Усе навкруг - жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос - заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.
- Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, - сказав князь.
- Усі, що приходять до мене, - відповів священик, - говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто - тут тільки ти, та я, та ще бог.
- Хочу сказати про Русь, - князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. - Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг... Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував - ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.
- Відаю, княже, все відаю, знаю, - згодився священик.
- Але що трапилось? - повів далі князь Володимир. - Чому неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає... Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?
Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.
- Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юдеї з Хозарії, благовісники римського папи... Я сказав їм коротко: не вірю, не можу вірити в богів ваших.
- Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, - підняв голову священик, - довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже...
Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:
- Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль. Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.